Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

"я тебе з'їм"

Переглядаю повідомлення раз двадцятий, немов читати тільки навчилася.

Сірі костюми навпроти просторікують про майбутній фурор спортивного комплексу.

Аналогів не буде в усій країні. Стадіон ще й у ролі концертного майданчика. Окремий щорічний фонд на всі можливі й неможливі спортивні секції. Особистий фонд Василя Кулакова.

Загалом, консультанти біса відпрацьовують кожну копійку. Недарма він цікавився моїми сережками — оцінював, скільки локшини ще поміститься на вухах.

"я тебе з'їм"

Змокла я тільки через аномальну травневу спеку. І тому що в кімнаті немає кондиціонування. Тільки тому!

Ні, на що це Кулак натякає?

Його темний погляд пожирає мене. Наказую собі щохвилини не повертатися до нього очима, але сама собі зрадниця. Повертаюся. Нервно ковтаю.

Нога розхитується, під стать тисняві обурених думок у голові. Жар виштовхується навіть із легень.

Я не знаю... не знаю, як інтерпретувати його повідомлення і фіксацію на мені поглядом. Усередині — одне суцільне перекотиполе. Він, напевно, відволікає мене. Щоб не змогла захистити свою позицію і дитбудинок.

Так-так, ось це те, чого варто очікувати від мерзотника накшталт Кулакова.

— Спортивного комплексу не буде. — З такою різкістю перевертаю бесіду, що заносить мене, як на льоду. — Це неприйнятно. Будівлі дитбудинку сорок років, її потрібно зберегти, іншої не буде. Як і майданчик. Підбирайте іншу ділянку.

Консультанти кидаються ритися в паперах, мер проводить рукою по зморшках, а Кулак... невесело і коротко сміється.

Направляю в його бік усю суворість і осуд, що можу витягнути назовні. Його очі похмурі й жорсткі — напрочуд живі й рухливі. Цей контраст заважає мені дихати з найпершої секунди, як побачила Василя.

Усі попереджали, мовляв, він непривабливий і страшний. Але... я поняття не маю, що вони всі мали на увазі.

Їй-богу, ми з ними в альтернативних реальностях співіснуємо? Ніколи не зізнаюся вголос, але Кулак — жахливо привабливий. У нього магнетизм потужністю з цілий Юпітер.

—  Не буде, — повторює він за мною глузливо. Спритно закидає порожній стаканчик у ведро для сміття у кутку. Недалеко від мене. — Чого не буде, так це твоїх тут вказівок. Ділянку обрано. Усе. Вона підходить. Проблеми вирішуємо по черзі.

— У дитячого будинку немає розкоші, — твердо промовляю, — чекати, поки до вас дійде, що їхня будівля піде тріщинами. Вам же плювати? Адже плювати.

— А тобі ні, значить? — несподівано люто видає Кулак і я мимоволі відпрямовую від краю столу. Щоб приховати ганебну міць своєї реакції. Телефон у спітнілій долоні ледь не тріщить.

—  Ні, як бачиш, — зусиллям волі контролюю голос, щоб не зірватися на крик у відповідь.

— У документах... Алісо, у ваших документах багато корисної інформації. Має сенс зібрати напрацювання проєкту й умови, як би сказати, докупи, — каже мер. — Створимо спільний план, пропишемо там обставини й норми, за якими все буде зроблено правильно. І ми зможемо представити документ громаді.

— Чудова пропозиція, — вирівнюється один сірий костюм і поруч одразу ж приосанюється інший. — Зафіксуємо і про все домовимося. Звісно ж, ніхто не хоче, щоб дитячий заклад постраждав.

Їхній замовник дивиться на мене, ніби не чує. Це все... виявилося набагато важчим, ніж я думала. Доведеться боротися в поті чола. Доведеться — значить доведеться, підстьобую себе.

— Зафіксувати кожну деталь. Особливо потенційну шкоду дитбудинку і всі види компенсацій. А в разі появи тріщин... будівництво припиняється негайно.

— Це так не працює, — промовляє біс повільно кожне слово окремо.

Кулак хоче, як цвях за цвяхом, вбити кожен звук у мою голову. Я посміхаюся йому, злегка закинувши голову. Усередині кров брижами розходиться і кожна клітинка пурхає, але я розтягую губи в милій, навіть скромній усмішці. Кулак здригається, і в мене в грудині в'язка смола розповзається, тепла й густа, заважаючи зробити повноцінний вдих.

— Значить, запрацює так, — майже наспівуючи підсумовую я.

— Робимо загальний док, значить, — басить він і, піднімаючись, відсуває сусідній стілець недбало різко й уривчасто.

Кулак залишає кімнату, нікого не чекаючи. Консультанти, запихуючи папери в портфелі, кидаються слідом за господарем.

— Я завжди знав, що коли-небудь наша юридична освіта стане в пригоді, — задумливо тягне мій однокурсник Єгор.

Так, тепер вона стане в пригоді. Я збираюся додати в "документ" стільки деталей, скільки можу придумати. І Василю Кулакову доведеться виконати всі до єдиної.