Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Була дев’ята чи десята година вечора. Вже в трамваї Ірала сказав, що попередні засідання відбуваються по суботах і що дон Алехандро Ґленко, на якого, можливо, справило враження моє ім’я, дав згоду. Ми ввійшли до кондитерської «Газ»[34]. П’ятнадцять чи двадцять учасників Конгресу сиділи за довгим столом; не пригадую достеменно, чи був там якийсь подіум, чи його додає моя уява. Я одразу впізнав президента, якого ніколи доти не бачив. Дон Алехандро виявився поважним літнім сеньйором з ясним чолом, сірими очима та посивілою рудою бородою. Зазвичай вбраний у темний сюртук, він спирався руками на ціпок. Це був кремезний високий чолов’яга. Ліворуч од нього сидів набагато молодший сеньйор, також рудий: колір його волосся нагадував вогонь, тоді як борода Ґленко — осіннє листя. Праворуч вмостився вбраний, мов денді, довгобразий і напрочуд низькочолий молодик. Всі встигли замовити собі каву, а дехто полинову настоянку. Мені одразу кинулось у вічі, що серед стількох чоловіків у приміщенні була лише одна-єдина жінка. З іншого краю столу сидів хлопчик років десяти в матросці, який невдовзі заснув. Серед присутніх я помітив протестантського пастора, двох явних євреїв і негра в елегантному костюмі, з шовковою хусткою, як у жевжиків, що стовбичать на розі. Перед негром та хлопчиком стояли чашки з шоколадом. Інших не пам’ятаю, крім сеньйора Марсело дель Масо, чоловіка вельми чемного й красномовного, якого я ніколи більше не бачив. У мене збереглася поблякла й не надто вдала фотографія одного з наших зібрань, якої я не публікуватиму, оскільки тодішнє вбрання, зачіски та вуса спотворять подію, надавши їй бурлескного або й жалюгідного вигляду. Всі людські середовища намагаються створити власний жаргон і власні ритуали; Конгрес, який для мене завжди мав присмак марення, здавалося, прагнув, щоб учасники неквапно дошукувалися до його мети й навіть імен та прізвищ своїх колег. Невдовзі я збагнув, що мушу утриматися від запитань, і не став розпитувати Фернандеса Іралу, а той теж нічого мені не казав. Я не пропустив жодної суботи, але минув місяць або й два, перш ніж я почав щось розуміти. Від другого зібрання моїм сусідом був Дональд Рен, інженер Південної залізниці, котрий згодом давав мені уроки англійської.
Дон Алехандро говорив мало; інші не зверталися до нього, але я відчував, що вони промовляють до нього й шукають його підтримки. Досить було повільного поруху руки, й тема дискусії змінювалася. Через деякий час я взнав, що рудий ліворуч має кумедне прізвище Твел[35]. Пам’ятаю його знічений вид, притаманний деяким довготелесим людям, начеб статура викликає у них запаморочення й змушує згинатися в дугу. Його руки зазвичай бавилися мідним компасом, який Твел час від часу клав на стіл. Піхотинець ірландського полку, він загинув наприкінці 1914 року. Праворуч незмінно сидів низькочолий молодик, Фермін Егурен, небіж президента. Я скептично ставлюся до методів реалізму — штучного жанру — якщо такі взагалі існують; волію викласти одразу те, що розумів поступово. Але спершу хочу нагадати читачеві мою тодішню ситуацію: я, бідний хлопець з Касильди[36], син землеробів, прибув до столиці й раптом опинився — принаймні так я це відчував — у самісінькому осерді Буенос-Айреса, а може, — хтозна — й цілого світу. Відтоді минуло півсторіччя, а я й досі відчуваю той перший захват, який насправді виявився не останнім.
Ось факти; я викладу їх якомога стисліше. Дон Алехандро Ґленко, президент, був уругвайським поміщиком, власником маєтку на кордоні з Бразилією. Його батько походив з Абердина[37] й осів на цьому континенті в середині минулого сторіччя. Він прихопив з батьківщини сотню книжок, єдиних — наважуся це стверджувати — які дон Алехандро прочитав упродовж свого життя. (Я згадую ці різнорідні книжки, які тримав у руках, бо в одній з них прихований підспідок цієї історії.) Перший Ґленко залишив по собі двох нащадків — дочку та сина, який згодом зробився нашим президентом. Дочка вийшла заміж за такого собі Егурена й народила Ферміна.
Колись дон Алехандро прагнув стати депутатом, але політичні боси закрили перед ним двері уругвайського парламенту. Чоловік розгнівався й вирішив заснувати інший Конгрес з більшими можливостями. Він пригадав, що десь у Карлайла читав пристрасну історію Анахарсіса Клоотса[38], прихильника богині Розуму, котрий на чолі тридцяти шістьох чужинців промовляв як «речник роду людського» перед асамблеєю в Парижі. Натхнений його прикладом, дон Алехандро поставив собі за мету організувати Світовий Конгрес, який би представляв усіх людей всіх народів. Місцем попередніх засідань була кондитерська «Газ»; відкриття Конгресу передбачалося провести через чотири роки в маєтку дона Алехандро. Він, як і чимало уругвайців, не був прихильником Артігаса[39], любив Буенос-Айрес, але заповзявся скликати Конгрес у себе на батьківщині. Цікаво, що початково визначеного терміну згодом було дотримано з дивовижною точністю.
Спершу ми отримували незлі гонорари, але всіх нас об’єднував такий запал, що Фернандес Ірала, такий же бідний, як я, відмовився від грошей, і інші наслідували його приклад. Це дало користь, бо допомогло відділити кукіль від пшениці[40]: учасників Конгресу поменшало, залишилися тільки віддані. Єдиною оплачуваною була посада секретаря, яку обіймала Нора Ерфйорд; жінка не мала інших засобів існування й виконувала вельми обтяжливі повинності. Створити організацію, що охоплює цілу планету, — справа неабияка. Весь час надсилалися та надходили листи й телеграми. Прибували симпатики з Перу, Данії та Індостану. Якийсь болівієць наголошував, що його країна позбавлена виходу до моря, і ця прикра обставина повинна стати темою однієї з перших дискусій.
Розумаха Твел завважив, що організація Конгресу висуває проблему філософського характеру. Планувати асамблею, яка представляла б усіх людей, це те саме, що встановити точну кількість Платонових архетипів — загадка, над якою мислителі марно б’ються впродовж століть. Він заявив, що дон Алехандро Ґленко — щоб не йти далі — може представляти землевласників, але також уругвайців, а ще видатних провісників латиноамериканської незалежності, і рудобородих, і людей, які сидять у кріслі. Нора Ерфйорд була норвежкою. Кого представлятиме вона — секретарок, норвежок чи просто всіх вродливих жінок? Чи може один інженер представляти всіх інженерів, з новозеландськими включно?
Здається, тоді пролунала репліка Ферміна:
— Феррі представлятиме всіх ґрінґо[41], — засміявся він.
Дон Алехандро суворо глянув на небожа й неквапно мовив:
— Сеньйор Феррі представляє тут емігрантів, чия праця підносить країну.
Фермін Егурен мене не терпів. Він гонорився багато чим: і тим, що був уругвайцем
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.