Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Антон схилився до Віри ближче. Може і дарма він це зробив, його тіло вже і так напружилось, реагуючи на її присутність таким дивним чином:

- Давайте я підвезу вас додому, Віро?

Він здавався сам собі дурником, але благородним. Благороднішим від сера Ланселота. Адже рятував дівчину від лап (і ліжка, і інших органів, хай йому грець!) свого не в міру маскулінного партнера по бізнесу. А те, що наївна дівчина на підпитку потребує допомоги Антону здавалось очевидним. Наробить зараз з п’яну помилок, і шкодуватиме потім все життя, як він колись…

В ніздрі забився запах її волосся – осіння свіжість дощу, і квіти абрикосів. Хто б  знав, що Волков саме таким запахом охарактеризує ті квіти, до яких вжитті ніколи не принюхувався. Та дарма, думки вивітрювались з голови швидше, ніж Антон встигав їх проаналізувати і відкинути. Від того, як Віра підняла на нього сполоханий погляд, у Антона дибки стали волосинки на тілі. Близькість Віри чомусь вдарила йому в голову, як пляшка самбуки.

- Відвезіть, - погодилась дівчина. Віра і сама розуміла, що почувається не найкращим чином. Не їла нічого цілий день, а тепер сп’яніла від шампанського. Зараз почне верзти якісь дурниці. Або Жидкін почне до неї залицятись. Дівчина була геть не дурною, і його погляди тлумачила вірно. Але її шеф не цікавив. Вона б уже давно встала і залишила і фінансового директора, і кафе, якби не уперте бажання довести власному батькові, що вона і сама може заробити собі на життя.

Волков покликав офіціанта, і кинув на стіл дві п’ятисотенні купюри. Зараз з’ясовувати стосунки ще і з Дмитром йому не хотілось. Тому, тільки набрав друга, поки той прохолоджувався на дворі, і коротко повідомив:

- Я додому. Віру відвезу сам.

Вже сідаючи в автомобіль, телефон пікнув есемескою «Виклик прийнятий». Ну і дурень.

Віра помітила, як посміхнувся Антон Павлович подивившись в екран телефону. Його обличчя з серйозного на якусь мить стало пустотливим, і він ніби молодшим став від тієї мимовільно посмішки.  Хто там йому написав, цікаво?

Загудів мотор, Антон вирулив з парковки на вулицю, джип влився в потік автомобілів.  Віра назвала адресу свого дома, і ткнулась поглядом на вітрове скло, спостерігаючи за червоними вогниками стоп-фар автомобілів по переду, і крапельками дощу на склі. Розмірено шелестіли двірники. В салоні було тепло і затишно. І  пахло кавою, та парфумом Антона Павловича. Так можна було їхати і їхати, хоч всю ніч.

- Як у такої гарної дівчини як Ви і немає хлопця? – запитав Антон. І прикусив собі язика, коли зрозумів, що він верзе. Вже б мовчав краще, ніж ляпати такі банальності. Точно або мозок у нього розм’як сьогодні, або треба попрактикуватись в підкатах до дівчат. Але ні, останнє йому точно не треба. Досить і того, що є.

- Були, - заперечила йому Віра. – Але вони всі зникають. І я не в праві їх судити. Тому останнім часом вирішила, що краще пожити для себе, без всіх цих стосунків і напрягів. Я заморилась паритись через те, що для того, щоб дівчину вважали повноцінною у неї має бути обов’язково хлопець.

- І тобі не шкода?

Віра зітхнула. Чи шкода їй було того, що вона стала уникати хлопців? Мабуть, в душі вона все ж хотіла щоб  і у неї все склалось. Але в черговий раз розчаровуватись в комусь, кого підпускаєш до себе близько дівчина точно не хотіла. Мабуть, якби вона була тверезою, то нізащо б не озвучила своїх думок в голос. Але випите шампанське розв’язало їй язика, тому вона легко продовжила свої думки в слух:

- Я не хочу відчувати розчарування. Коли справа доходить до близькості, знаєте все видно в очах, і я… фу! Ця їх реакція така очевидна і  неприємна!

- Ти про що? – Антон був вимушений відірватись від дороги, і кинути погляд на Віру. В її голосі звучав справжній біль. Йому знову було її шкода, хоча він і не розумів через що.

- А ось про це! – Віра підсунула йому прямо під носа руку з закоченим  рукавом. Там у неї був велетенський, на всю руку, коричнево-білий шрам від дитячого опіку. Шрам, через який вона зарікалась ходити на пляж, чи показуватись у відкритому одязі.

Антон знову перевів погляд на її руку, толком не роздивився що вона йому показує, але пропустив момент ввімкнути сигнал повороту, за що був нагороджений незадоволеним бібіканням від сусіднього водія.

- Що там? – повертаючись до дороги запитав він у Віри, незадоволено скрипнувши зубами.

- Подарунок від дідуся, - пояснила Віра. – Він вилив на мене склянку окропу, коли я була маленька. Ці жахливі шрами ніяка пластика не бере!

- То ти до сих пір незаймана, бо соромишся своєї руки? – само вирвалось у Антона. Він геть не це хотів сказати, але думка про її невинність чогось міцно засіла в його свідомості. Віра відповісти не встигла, бо Волкову подав сигнал патрульний автомобіль, і він вилаявся тихенько крізь зуби, але мусив виїжджати на обочину.

У привідкрите вікно просунулось худе обличчя копа, в чорній форменій бейсболці.  Поліцейський втягнув повітря з салону, демонстративно закашлявся, і посміхнувся:

- Випивали, шановний водій?

«Влип», - вирішив Антон.  Десь там Олеся може відкорковувати шампанське, будь воно не ладне. Це ж треба їй такий подарунок – пропащого колишнього чоловіка позбавили водійських прав, бо спіймали п’яним за кермом. Як вони зрадіють з адвокатом.

- Ваші документи? – продовжував шкіритись патрульний.

- Це я пила! – подало голос Віра. – А Антон Павлович тверезий!

- Дівчино, а вам вісімнадцять є? – поцікавився другий коп, який теж підійшов до відкритого вікна. – Чи ви, Антон Павлович неповнолітніх споюєте?

Інший вже завчено бубнів своє прізвище-посаду, не дивлячись чи слухає його хтось.