Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

- Які нісенітниці! – обурилась Віра, і полізла в сумочку шукати паспорт.

Тим часом справа набирала обертів.

- Виходьте з автомобіля, обоє, - скомандував той інспектор, що представився як сержант Рєзнік.

Віра вискочила в дощ, наїжачилась від несподіваного холоду, на ходу витягуючи проклятий паспорт. В середині все похололо від незрозумілої тривоги. 

- Ось, є мені вісімнадцять! – тицьнула вона документ під ніс патрульному. Осіння морось осідала вологою їй на комір і волосся, але вона не зважала.

- Віро, йди в салон, - скомандував холодно Волков. А сам протягнув права і страховку патрульному, і потягнувся за телефоном.

- Так, Волков Антон Павлович, - розтягуючи слова прочитав сержант Рєзнік. – Спиртне вживали?

- Ні, - різко відповів Антон. – Чекайте, я маю право на дзвінок адвокату.

В телефоні лунали довгі гудки. Антон підняв комір легкої куртки, подивився на Віру, яка і не подумала його слухати, і забравши у іншого патрульного свій паспорт, тепер стояла ледь тремтячи від холоду. Автомобілі проїжджали повз, розбризкуючи навколо дощові краплини. Мимохіть Волков налічив їх штук п’ять, поки чекав відповіді.  Нарешті в слухавці пролунало різке і незамовлене »Алло».

- Валентина Володимирівна, перепрошую, що так пізно телефоную, - ввічливо почав Волков. – Але у мене проблеми.

- І? – буркнула адвокат. Коли він бачив її в залі судового засідання, вона так вела себе з опонентами. Завжди зла, кидалась на Олесю і її захисника, як пес на перехожого. Перебивала, забивала баки. І Антону здавалось, що адвокат Доля – ідеальний захисник. З ним же вона завжди вела себе підкреслено ввічливо. Тому зараз неприємно здригнувся, відчувши на собі її хамство.

- Мене зупинили патрульні, підозрюють що я п’яний, - пояснив Антон їй.

- А Ви пили?

- Ні.

- Ну то подихайте їм в трубку, і вони відчепляться, - на тому кінці проводу почулись короткі гудки.

Поговорив. Антон ледь не зіжмакав телефон, але повернувся до сержанта, і навіть посміхнувся.

- Поговорили? Пройдемо в машину? – зробив запрошуючий жест патрульний.

- А свідки? – подала голос Віра.

- Які свідки, дівчино? – незадоволено зиркнув на неї Рєзнік. – Ідіть в автомобіль, без вас все зробимо, не мерзніть.

- Мають бути два свідки, - підхопив Антон, подумки роблячи замітку, що треба буде Вірі подякувати за підказку.

- Та навіщо вам ті свідки, - здивувався інший патрульний, лейтенант Мельник. – Ви ж кажете, що не пили. Це формальність, перевіримо зараз на драгері за три секунди, і поїдете собі.

Але водійське посвідчення він Антону повертати не поспішав. Антон зробив крок до патрульного автомобіля, а у Віри як щось клацнуло в голові. Вона кинулась до нього, вхопила за рукав куртки, і зашепотіла:

- Не погоджуйтесь, благаю, це пастка! Хай дають направлення на здачу крові. Та кава, ви пам’ятаєте? – Віра говорила сумбурно, а перед очима у неї стояла картина, як Жидкін виливає Антону  в каву коньяк. – Тільки в лікарню Вам треба, Антон Павлович!

Волков зупинився. Може дівчина і має рацію. Зрештою він нічого н евтрачає.

- Я здам кров, - твердо заявив патрульним Антон.

- Ваше право, - хмикнув Рєзнік. – Поїхали.

- Віддайте посвідчення, - Волков протягнув руку, рушаючи до свого автомобіля.

- Е ні, пане Волков, - патрульний сховав клаптик пластику в нагрудну кишеню. – Посвідчення я вам віддам в наркодиспансері, як лікар підтвердить, що ви не вживали. А до того часу, я маю право вилучити документ.

- Так а як я кермуватиму, без посвідчення?

-А ніяк. Сідайте в патрульний автомобіль, - Резнік різко відвернувся, підхоплюючи рацію, з якої лунало якесь шкварчання.

- Я  їду з вами, - безапеляційно заявила Віра. – Я буду свідком.

- Як хочете панночко, - лейтенант Мельник взагалі втратив цікавість до ситуації, пішов на місце водія.

Віра сіла на заднє сидіння, посунувши від себе кашкета з кокардою, і пустий планшетник для паперів. Мельник щось відмічав в робочому планшеті. В автомобілі пахло пилом і лавандовим  освіжувачем повітря. Сидіння прогнулось під Антоном Павловичем. Від нього несло дощем, а стегно, яким він торкався Віри, обпікало навіть через джинси.

- Що за цирк, Віро, - схилившись до дівчини, так щоб ніхто не чув запитав Антон. Він не мав підстав не довіряти своєму адвокату, так якого ж дідька лисого послухався це дівчисько, і згодився їхати здавати кров?

Віра відчула як червоніє від його близькості. Сп’яніння, яке ніби вивітрилось на вулиці, знову вдарило по ній, відбиваючи здатність розумно мислити. Щоки горіли. Чи то від перепаду температури, чи від відчуття його дихання на шкірі.

- Я потім поясню, не при них, - Віра кивнула на патрульних. Резнік саме сів на пасажирське сидіння.

- Що там шепчетесь, голубки? – хмикнув він, подивившись на Віру і Антона в дзеркало заднього виду. І помітивши, як вони відсахнулись один від одного, повернувся до напарника: - Трогай, Колю. Чим швидше оформимо цього, тим швидше нових клієнтів передадуть.

Прийомна кімната в наркодиспансері була обкладена білими маленькими кахлями. На підлозі кахлі були пофарбовані зеленою фарбою, і доріжка по якій ходили відвідувачі вже знатно вичовгалась, як стежка в полі, по траві, вказувала маршрут лікаря до столу, до підсобки, до дверей.

З протилежного від входу боку вийшов лікар, з половиною бутерброду в руках. В запах хлору вмішався аромат ковбаси.

Антону   Павловичу запропонували сісти, лікар похапцем прожував, і обтрусивши з не зовсім білого халата крихти, сів писати якісь папірці, періодично зиркаючи то Антона то на його водійське посвідчення.