Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Ася

Годинник показував пів на третю ночі, коли я встала з-за ноутбука і вирішила, що час лягти поспати. Прекрасний роман із цікавою назвою «У мріях було інакше» захопив мене настільки, що я не можу зупинитися. Артем сьогодні ночувати не прийшов. Але воно і на краще. Я буду тільки щаслива, якщо він знайде собі гідну жінку і піде до неї.

Наша історія трапилася дуже раптово. П'ятого грудня у мами стався серцевий напад. Швидку ми викликали одразу, і вона мала всі шанси вижити. Але її не довезли навіть до лікарні. Лікарі швидкої до останнього виборювали її життя. Але, як сказав тато, вона пішла з усмішкою на обличчі.

За кілька днів до цього у нас з нею була розмова, коли вона раптом сказала: «Я ні про що не шкодую. Я прожила гарне життя». Начебто відчувала наближення кінця. А ще додала: «Проживи і ти так своє. Щоб ні про що не шкодувати». І що зрештою зробила я? Двадцять років жертвоприношень, самобичування та відкритих питань без відповідей? Молодець, Ася. Браво! Слухняна донька!

До похорону батько тримався. Бігав, вирішував організаційні питання. А коли ми повернулися з поховали маму і повенулися додому, він почав пити. Я намагалася з ним розмовляти, підтримувати його, щоб якось витягнути його з суцільної темряви. Але все було марно. Сенсом його життя була моя мама, а тепер у нього нічого не залишилося. Наявність мене в його житті тата ніяк не рятувала. Але я не ображаюсь. Я чудово його розуміла. Спочатку зрада і брехня Семенова, потім я відразу ж втратила маму - моєю найкращою подругою стала внутрішня порожнеча, яку не було чим заповнити.

Батько, мабуть, відчував те саме. Тому намагався заповнити свою порожнечу горілкою. Він часто йшов вечорами і повертався під самий ранок. А я… Та я й сама була розвалена на шматки. У мене просто не було сил, щоб допомогти навіть собі, не те що підтримати батька.

За два тижні після похорону мами в суботу вранці у двері подзвонили. Я боса вийшла в коридор:

- Хто там?

- Василь Калинов тут прописаний?

Я прочинила двері, залишаючи їх на ланцюжку. За дверима стояли два міліціонери, один із них простяг мені посвідчення, але так, що я не могла нічого там вловити.

- Ви з якого питання?

- Дозволите увійти?

Я розгубилася. Недосвідчена і дуже молоденька. Мені хотілося заперечити. Навіщо входити? Все, що вони хочуть озвучити, можуть сказати й так. Але ж це міліція! Я зняла ланцюжок і відчинила двері.

Не знімаючи взуття, вони пройшли одразу на кухню. Виклали на стіл якісь папери та фотографії.

- Ви впізнаєте цю людину?

Я подивилася на фото і мене мало не знудило. На фото було тіло. Сіро-зелене, розпухле. Впізнати у ньому людину було дуже складно. Але дещо кинулося мені у вічі. Годинник на правій руці, який мій дідусь подарував татові на повноліття. Він їх носив усе життя.

Мабуть, мої думки відразу ж позначилися на обличчі, бо звідкись здалеку, немов у тумані, я почула глухий голос міліціонера:

– Його знайшли в озері сьогодні вранці. Співчуваю. Нам потрібно вас допитати та скласти кілька протоколів.

Що було далі – я розуміла важко. Мене безперервно нудило і почалося блювання від цих фотографій та упізнання. Якісь люди, ще один похорон. Хто організував усе – я навіть досі не знаю. Немов у тумані я пережила ті кілька днів, доки до мене не дійшло, що я залишилася сама. Зовсім. Одна. У мене немає. Нікого.

І я знову увійшла до свого, вже звичного в останні місяці трансу. Якби не Олеся та Наташа, напевно, пішла б слідом за батьками. Але дівчата мене витягли. Заходили за мною вранці, тягли до університету. Робили все можливе, щоби я максимально брала участь у реальному житті. Я слухняно все виконувала. Тільки от, якщо Семенов розірвав на шматки мені серце, то смерть батьків забрала мою душу.

Чи варто говорити про те, що зі мною діялося? Цього не побажаєш нікому, навіть лютому заклятому ворогу! Варто було мені переступити ввечері поріг своєї квартири і зачинити двері зсередини, я лізла на стіни, зриваючи нігті. Корчилася від болю, скручуючись на підлозі і кусаючи собі губи в кров.

А потім настав ранок, і я слухняно йшла на заліки та іспити. Не вчилася. Просто була присутня там. І якимось дивом навіть не провалила сесію. Напевно, викладачі мене жаліли, розуміючи мою трагедію.

В університеті одразу ж пішли чутки про мою біду. Мене викликав до себе декан і оголосив про те, що мені нададуть разову матеріальну допомогу, але далі мені доведеться взяти себе в руки та впоратися з усім самостійно. Тільки після цієї розмови до мене дійшло, що тепер мені потрібно якось утримувати себе і двокімнатну квартиру, в якій я мешкаю. Я могла підробляти перекладами, але з огляду на те, що в мене поки що немає освіти та досвіду, цих грошей навряд чи вистачить навіть на їжу.

Того вечора я вперше повернулася додому не для того, щоб закрити свою мушлю зсередини і вдатися до мук. Мені треба було вирішити, як я житиму далі. І рішення прийшло дуже несподівано. При чому звідти, звідки я зовсім не чекала.

Пролунав дзвінок у двері. З того часу, як мені повідомили про батька, цей звук болем лунає від тім'ячка по хребту в ноги. Я відчуваю його фізично. Якщо мені все ж таки пощастить знайти роботу – перше, що я зроблю, це зміню дзвінок у квартирі.

Я навшпиньки підійшла до дверей і подивилася у вічко. Букет троянд – єдине, що було видно.

- Ась, відкрий. Це я, Артем. - почувши знайомий голос, я заспокоїлася і відчинила двері.

- Дозволиш увійти?

- Заходь. - я відступила кілька кроків, пропускаючи його до квартири.

Він вручив мені величезний важкий букет квітів.

– Де ми можемо спокійно поговорити?

Та де завгодно! Тепер ці стіни являють собою суцільний спокій, що давить на мозок, і дзвінку тишу, яка ріже слух.

- Проходь на кухню. Чай будеш?

Я спочатку запропонувала, а тільки потім подумала, що навіть не знаю, чи є в мене взагалі чай! Але Артем відмовився, пославшись на те, що зайшов лише на хвилинку.