Читати книгу - "Морфій"

А на Мазовецькій, на якій я бачив, як Тувім тягнув Веняву[67] із «Зем’янської» до «Під Горобцем», щоб його з ним бачило якнайбільше людей, на Мазовецькій, котрою належало походжати в доброму товаристві, на Мазовецькій, де Константи Віллеманн франтував, бавлячись тростиною, де був супутником артистів, допущеним через Ярослава, через якусь його таємничу силу міжлюдського зв’язку до контактів із найпершими, на заздрість тих уже справжніх митців і творців, наділених, на противагу мені, тим чи іншим талантом, проте їх там угору не запрошували, а мене запрошували. Не завжди і не щоразу, але запрошували.

Ну, але я таки мав опельок із брезентовим дахом, був пристойним і заможним молодиком із німецьких сілезьких графів, мав гарний костюм, танцював як диявол, був підпоручником уланів резерву з чудового, хоч і провінційного полку, грав у теніс, знав різні мови і, звичайно, пасував до того світу, в якому вони себе хотіли бачити.

Тому мене щиро ненавиділи всі ті поети й поетки, художники та митці другої ліги, другого сорту, не такі вже й неіснуючі, вже такі, що присутні в цьому світі, що пишуть, публікують написане тут і там, від Prosto z Mostu до Wiadomości, їх хвалять або ганять, вони живуть, вони є.

Але як вони живуть, убого, в єдиному пальтечку, в зачовганих, незграбних піджаках, шерсть на колінах і ліктях протерта чи не до прозорості, так живуть, а які вже там авта! Які там подорожі до Відня чи Мілана. Коли їдуть до Парижа, то там гніздяться в якихось закапелках із робітничою хробачнею з Болгарії та Румунії, на готелі, в яких я сплю, в яких спав я з подібними до мене, вони навіть не дивляться.

А ті, що не вбогі, як той молодий віленський товариш Івашкевича, що любив комуністів, його прізвища я не пригадую[68], той, із квадратною щелепою, поет на повній ставці, втомлений, виснажений роботою, відчуває, як талант витікає йому крізь пальці, спрацьовані місячними рапортами та запитами, той, хоча й має добрий костюм (але автівки, вочевидь, не має), іще бідніший, ніж усі ті, котрі часом навіть голодують, бо не має навіть власної гідності, він ненавидить таких, як я, ще дужче.

Ти добре пам’ятаєш його прізвище, Костику, добре пам’ятаєш, Ярослав його любив, добре знаєш, тільки вдаєш, що забув, сам перед собою вдаєш, а нащо тобі зараз цей театр?

Добре, знаю нащо. Він був поетом, а ти був просто людиною, котра мала місячний дохід, походження і машину.

Він був і буде поетом, а ти, Костику, де твій будинок і машина?

Тож вони гордували мною, Яцком, нашими дружинами, костюмами й автівками, гордували тими, від кого хотіли ласки, дорікали Ярославові тим, що він пускав нас до кола «Зем’янської», а потім усе частіше в «IPS» або в «SIM»[69] з на Крульовській, ми навіть не мали купувати в них ту ласку, не мали ставити їм обіди, бо вони навіть не хотіли собі безпосередньо наших грошей, їм не потрібні були мої чеки чи рантьєрські прибутки Яцка, хотіли просто спілкування з нами.

А зараз я прийшов сюди, в «Зем’янську», а проте не в «Зем’янську». Не було жодного знайомого обличчя. За столиком угорі сидів якийсь обшарпанець і сьорбав суп, річ немислима не те що перед війною, а навіть перед капітуляцією — щоб зі столика під намальованою на стіні філіжанкою кельнер не вигнав випадкового гостя. А той навіть на варшав’янина не схожий, хіба на якогось приїжджого зайду. І на нього звертались розлючені, обурені погляди, але то було ніщо порівняно з тим, що ще два з хвостиком тижні тому найдужчий із кельнерів спустив би того порушника зі сходів, а тоді й геть викинув би з кав’ярні, давши наостанок копняка під зад.

Я сів за порожній столик.

— Мої шанування, вельможний пане, — сказав кельнер, кланяючись мені до пояса, ніби я щонайменше Радзивілл. — Нарешті якесь знайоме і шляхетне обличчя, вельможний пане.

Я вдячно й поважно вклонився у відповідь.

— Є кава?

— Паскудна, але є.

— Горілка?

Той кивнув.

— Тоді півчорної та придорожню[70].

— Момент.

Я дістав газету, що висіла на стіні на дерев’яному прихваті. Новий «Кур’єр Варшавський», номер п’ятий. Уже п’ятий! Чотири пройшли повз мене. Переглядаю, гортаю скромні сторінки, кілька статей, невеличка мапа, десятки оголошень, колег підхорунжого Касперського Іґнація просимо будь-які звістки про долю сина переказати батькам, номер будинку вулиця телефон.

І нічого.

Тільки на другій сторінці заголовок: «Жахливе вбивство на вулиці Лєшно!» Нападник жидівського походження по-звірячому вбиває львів’янина Тумановича, попередньо осліпивши того за допомогою ножа, чи не для того, аби він розповів, де ховає гроші.

Чому жидівського?..

Думай, Костику, думай. Тебе не могли сприйняти за поляка, ти говорив німецькою. Ну?..

Мене не могли сприйняти за поляка, я говорив німецькою. Не могли написати, що то німець чи хтось німецького походження. А якщо не німець і не поляк, але говорить німецькою, то жид. Ну бо точно не швейцарець.

І добре. Зрештою, одне пишуть, а німця шукають. Напевне. Зрештою, де б то зараз шукали, в такому хаосі. Не шукають. Нічого боятися.

Нічого боятися. Тільки ж я до чортиків боюся, чому боюся, чому. Нічого боятися. А все ж.

Я посидів так іще трохи в дивному відчутті буття ніде, у світі, якого немає, у великому поміж.

Випив горілки, посьорбав гидкої кави. Устав, щоб повісити газету на місце. Знову розгледівся кав’ярнею. Профан, котрий загиджував своїм супом столик нагорі, вже зник. Столик, котрий пам’ятає лікті Веняви і Тувіма, спорожнів, я за нього не сяду. За іншими столиками, внизу, сидять уже інші гості, на котрих кельнер дивиться дещо доброзичливіше: вони дивно вдягнені, прийшла туристична мода, я це ще раніше на вулиці помітив, але звалив усе на те, що кожен одягається як може, аби тепліше. Але тут бачу, що це, вочевидь, свідомий вибір гардеробу. Гірські черевики з підківками. Лижні шапки, анораки. Пумпи й