Читати книгу - "Джозеф Антон"

Міністр закордонних справ по телевізору розповідав про нього відверту брехню. Британському народові, казав сер Джеффрі Гау, не подобається ця книжка. В ній сказано дуже грубі слова про Британію. Автор книжки порівнює Британію, вів далі він, з гітлерівською Німеччиною. І тут автор нелюбої всім книжки не витримав й розрепетувався у телеекран. «Де? На якій сторінці? Покажи мені, де я таке сказав?» Телевізор не відповів.

Лишень манірні, лагідні, манірно розумні риси сера Джеффрі й далі собі безтурботно мерехтіли на екрані. Він пригадав, як колишній міністр-лейборист Денніс Гілі якось сказав, що бути підданим нападкам з боку Гау — це все одно що бути «потоптаним мертвою вівцею», тож упродовж чверті хвилини розмірковував над позовом до мертвої вівці за наклеп. Однак це нерозумно, звісно. В очах світу він сам поставав як великий Наклепник, а отже, на нього також можна зводити наклепи.

Мертва вівця мала однодумців. Недоброзичливий велетень Роальд Даль у газетах стверджував: «Рушді -небезпечний опортуніст». Кількома днями раніше архієпископ Кентерберійський Роберт Рансі заявив, що він «розуміє почуття мусульман». Невдовзі Папа Римський розумітиме ті почуття також, а ще головний рабин Британії, а також кардинал Нью-Йоркський. Боже військо шикувалося в лави. Проте Недін Ґордімер виступила на його захист, і того дня, коли вони з Маріан покинули ферму Дебори й Майкла й оселилися в найнятому будинку, на його підтримку з’явилася так звана «Заява письменників світу», підписана тисячами письменників. Дипломатичні стосунки між Британією та Іраном ставали дедалі напруженішими. Хоч як це дивно, саме Іран, а не уряд Тетчер їх розірвав. Очевидно, захист Британією ренеґата-віровідступника видався аятолам неприємнішим, ніж екстериторіальна погроза фізичної розправи над громадянином Британії з боку Ірану. А може, іранці діяли на випередження.

Скромний білостінний будинок з гострим вкритим шифером дахом називався Будинок у лісі — звичайна назва для будинку в тих валійських краях. Він стояв недалеко від села Пентрефелін, що в Бреконширі, поблизу Чорних гір і Бреконських сигнальних вогнів[85]. Безперестанку дощило. Стояла холодна погода. Поліцейські намагалися розпалити в грубі, вовтузились і лаялися досить довго, та все ж таки це їм вдалося. Він одразу знайшов нагорі невеличку кімнату, де міг зачинитися й удавати, що працює. Будинок виявився настільки ж похмурим, як і ті дні. По телевізору показували Марґарет Тетчер — вона усвідомлювала образу, завдану ісламові, і, зрозуміло, співчувала ображеним. Він поговорив з Ґіллоном Ейткеном і Біллом Бюфордом, і вони в один голос застерегли, що на якийсь час він має приготуватися до потужної неґативної зворотної реакції громадської думки щодо себе. Він прочитав опубліковану в книжковому огляді «Нью-Йорк Таймс» заяву на свою підтримку з боку великих письменників світу, і йому зробилося трохи легше. Він мав телефонну розмову з Майклом Футом, який суттєво підняв йому настрій своїми поривчастими, окличними, декларативними реченнями з вираженням цілковитої солідарности. Він уявляв, як пристрасно колихалося Майклове довге сиве волосся, а біля нього сидить сердита його добра дружина Джілл Крейґ. «Просто обурює. Геть усе. Ми з Джілл не перестаємо про це говоримо. Так, направду».

Відбулася зміна команди захисту. Стен, Бенні, Денніс і Мік повернулися до своїх родин, а його передали під опіку Дева Стоунгауза, «героя» з обличчям кольору, який міг свідчити про надто часте вживання алкоголю; він не цурався непристойних розповідей про інших «клієнтів», яких йому доводилося охороняти: про ніч, коли ірландський політик Джеррі Фітт випив шістнадцять пляшок джин-тоніку, про свавільну до нестерпно сти поведінку щодо своєї охорони міністра Тома Кінґа — «той хлопець колись таки може і кулю в спину отримати» — й навпаки, про напрочуд ввічливу поведінку ольстерського заколотника Ієна Пейслі[86], який називав кожного охоронця на ім’я, розпитував про їхні сім’ї і щоранку молився разом зі своїми охоронцями. До групи Дева входило ще два усміхнені, добродушні водії Алекс і Філ, які пускали повз вуха Девове «просторікування», а ще другий офіцер захисту Пітер Гаддле, який виявляв відверту відразу до детектива-сержанта Стоунхауза. «Він як той геморой, -сказав він голосно на кухні, — біль у дупі короля».

Вони повели його на прогулянку до Чорних гір, де розгорталися події найкращої книжки Брюса Четвіна «На Чорній горі», і тут, опинившись раптом просто неба, у сільській місцевості із небокраєм заміть стін будинку, він відчув, як поліпшується його душевний стан. Ця група любила собі побалакати. «Ніяк не можу вгадати з подарунком дружині, — скаржився Алекс, що був родом з південної Шотландії. — Що не куплю, все їй не до вподоби». Філа залишили біля автомобілів. «Нічого з ним не станеться, — сказав Алекс. — Ми, КВІНЕБ-и, любимо посидіти у своїх тачках». І тут, ні сіло ні впало, Дев заявив, що минулої ночі він таки вимахав одну лялечку. Алекс і Пітер скривилися. А він раптом відчув різкий біль у нижній щелепі. Це давав про себе знати нижній зуб мудрости. Йому може знадобитися дантист.

Вони не схвалювали його бажання так часто їздити до Лондона, та все ж таки з розумінням поставилися до його бажання побачитися з сином. Друзі надавали йому для цього свої домівки, тож на зустріч із Зафаром його привозили на Арчвей до будинку давньої, ще кембриджської колежанки Терези Ґлідоу та її чоловіка Тоні Строука, в чиїй невеличкій галереї на Ковент-Ґарден відбувалася, тепер уже ніби уві сні, презентація «Опівнічних дітей», чи в Кентиш-Таун до помешкання Сью Мейлен і Ґурмуха Сингга, які зустрілися й закохалися на його з Кларисою весіллі й відтоді не розлучалися. Вони були ідеальною, проте незвичайною парою: вона — донька судді, класична «англійська троянда», а він — високий красень сикх із Сингапура, один із піонерів у науці комп’ютерного програмування, яка тільки зароджувалася. (Коли Ґурмух вирішив зайнятися садівництвом, то створив комп’ютерну програму, яка точно йому підказувала, що робити упродовж року. Висаджений, а потім і доглянутий відповідно до програми сад просто буяв.) Гарольд Пінтер[87] і Антонія Фрейзер також відчиняли для нього двері, як і багато інших друзів. Білл Бюфорд сказав йому: «Твої друзі незабаром оточать тебе щільним залізним кільцем, і ти зможеш собі там жити». Саме так