Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

4 830
2
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 98
Перейти на сторінку:
відчиняє сітчасті дверці, як на подвір’ї стрекочуть цвіркуни. Я майже відчував порожнечу в лоні Сораї, ніби вона була жива й дихала. Вона прослизнула в наш шлюб, та порожнеча, в наш сміх, вона кохалася разом з нами. А пізно вночі у темряві кімнати я відчував, як вона підноситься від Сораї та вмощується поміж нами. Спить між нами. Мовби новонароджене дитя.

Розділ чотирнадцятий

Червень, 2001

Я поклав слухавку на важелі й довго на неї дивився. І тільки коли мене сполохав гавкіт Афлятуна, я збагнув, як тихо стало в кімнаті. Сорая вимкнула звук телевізора.

— Аміре, ти зблід, — сказала з дивана, того самого, який подарували її батьки на новосілля в нашій першій квартирі. Вона лежала, сховавши ноги під потертими подушками, Афлятун примостив голову в неї поміж грудей. Сорая впівока дивилася по телеканалу «Пі Бі Ес» передачу про скрутне становище вовків у штаті Міннесота, а впівока перевіряла письмові роботи учнів літньої школи — вона викладала там уже шість років. Коли сіла, Афлятун зіскочив з дивана. Ім’я нашому кокер-спанієлю дав сам генерал — мовою фарсі воно означало «Платон». Мій тесть казав, якщо досить довго й пильно дивитися в маслянисті чорні собачі очі, то, він готовий заприсягтися, можна розгледіти мудрі думки.

Під підборіддям у Сораї вже з’явилася ледве помітна жирова складочка. Минулі десять років трохи згладили вигини її стегон і вплели у вугільно-чорне волосся кілька попелясто-срібних пасем. Але обличчя в неї досі було як у принцеси на Великому балу: брови — ніби птахи в польоті, делікатно вирізьблений ніс — мовби літера зі стародавнього арабського алфавіту.

— Ти зблід, — повторила Сорая, кладучи стос паперів на стіл.

— Мушу поїхати в Пакистан.

Сорая аж підвелася.

— У Пакистан?

— Рахім-хан важко хворий, — з цими словами мені на душу ліг камінь.

— Це той давній діловий партнер каки?

Сорая ніколи не бачила Рахіма-хана, та я їй про нього розповідав. Я кивнув.

— Ох, — сказала вона. — Аміре, мені так прикро.

— Він — близька мені людина, — промовив я. — У дитинстві Рахім-хан став моїм першим другом з-поміж дорослих.

Мені так ясно згадалося, як вони з бабою п’ють чай у кабінеті, а потім курять біля вікна, і вітерець з ароматом шипшини налітає з саду та сколихує дві однакові цівки диму.

— Так, пригадую, ти мені розповідав, — сказала Сорая. І на мить замовкла. — Надовго ти збираєшся?

— Не знаю. Він хоче зі мною зустрітися.

— А це...

— Так, безпечно. Сорає, зі мною все буде добре.

Вона хотіла спитати про це ще від початку розмови — п’ятнадцять років шлюбу навчили нас читати думки одне одного.

— Піду прогуляюся.

— Піти з тобою?

— Ні, хочу побути сам.

Я поїхав у Ґолден-Ґейт-парк і рушив уздовж озера Спрекелз до північної частини парку. Був чудовий недільний день; у воді іскрилося сонце, плавали десятки мініатюрних човників, які підганяв шелесткий вітер Сан-Франциско. Я сів на паркову лавку, дивився, як батько кидає синові футбольного м’яча та пояснює, що кидок має бути не збоку, а з-за плеча. А тоді підвів погляд і побачив двох повітряних зміїв — червоних з довгими синіми хвостами. Вони линули високо понад деревами і вітряками в західній частині парку.

Я думав про слова, які зронив Рахім-хан перед тим, як поклав слухавку. Зронив мимохідь, ніби вони ненароком спали йому на думку. Я заплющив очі й уявив його по той бік тріскучої міжконтинентальної лінії, уявив ледь розтулені губи та схилену голову. І знову щось у його бездонних карих очах натякало на існування між нами невисловленої таємниці. Однак тепер я вже точно знав, що він знає. Справдилася підозра, що була в мене всі ці роки. Рахім-хан знав про Ассефа, про того повітряного змія, про годинник зі стрілками у формі блискавок. Знав увесь час.

«Приїзди. Завжди є спосіб знову стати хорошим», — ось що сказав Рахім-хан, перш ніж покласти слухавку. Сказав мимохідь, ніби слова ці ненароком спали йому на думку.

Спосіб знову стати хорошим.

Коли я повернувся, Сорая розмовляла по телефону з матір’ю.

— Недовго, мадар-джан. Тиждень, може, два... Так, ви з падаром зможете побути в мене...

Два роки тому генерал зламав праве стегно. Він вийшов з кімнати напівпритомний після нападу мігрені, із затуманеними очима, відтак зашпортався за край килима. На його крик з кухні вибігла хала Джаміля. «Звук був такий, наче розламався навпіл джеру, держак мітли», — захоплено розповідала вона, хоча лікар сказав, що навряд чи місіс Тагері могла щось таке почути. Розтрощене стегно генерала та всі подальші ускладнення: пневмонія, зараження крові, тривале перебування в санаторії — поклали край багатослівним монологам хали Джамілі про стан її здоров’я. І дали початок новим — про здоров’я генерала. Вона розповідала всім охочим слухати, як лікарі повідомили, що в генерала відмовляють нирки. «Але ж із афганськими нирками їм ніколи не доводилося мати справу, ну?» — гордо промовляла вона. Мені ж з періоду генералового перебування в лікарні найбільше запам’яталося, як хала Джаміля, дочекавшись, поки він засне, співала йому пісень, пісень, які я пам’ятав іще з Кабула: ці мелодії лунали зі старого хрипкого транзисторного радіо баби.

Генералова слабкість — і час — пом’якшили їхні стосунки з Сораєю. Вони вже гуляли разом, по суботах ходили обідати, а іноді генерал навіть сидів у неї на уроках. Умощувався в кінці класу, незмінно в своєму старому блискучому сірому костюмі, клав дерев’яний ціпок на коліна й усміхався. Іноді навіть щось занотовував.

Тієї ночі в ліжку Сорая притулилася спиною до моїх грудей, а я заховав обличчя в її волоссі — отак ми й лежали. Та я ще пам’ятав часи, коли ми лягали чолом до чола, обмінювалися ніжними поцілунками та шепотілися, аж поки очі злипалися від дрімоти, шепотілися про крихітні зігнуті пальчики, про перші усмішки, перші слова, перші кроки. Ми й досі іноді так лежимо, але тепер шепочемося вже про школу, про мою нову книжку, хихочемо з чиєїсь сміховинної сукні, побаченої на вечірці. Кохатися нам теж досі добре, іноді навіть краще, ніж добре, проте бувають ночі, коли я відчуваю полегкість, щойно ми закінчуємо і я можу спокійно поринути в сон, щоб забути, принаймні тимчасово, про марність цієї справи. Сорая ніколи не казала, та я знаю, що і вона іноді це відчуває. Такими ночами

1 ... 49 50 51 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (2) до книги "Ловець повітряних зміїв"
Nazar Бандіт
Nazar Бандіт 27 липня 2023 22:17

Неймовірна книга, книга яка чіпляєте тебе за душу та не відпускає до кінця, книга яка описує та передає емоції які краще прочитати на сторінках книг ніч пережити у власному житті.. книга яка вчить тебе любити своїх рідних, тому що вони можуть дуле легко зникнути і ти більше їх ніколи не побачеш, але вічно будеш пам'ятати. Однозначно одна з найкращий прочитанеих книг за все моє життя, 10/10

Наталія Ашихміна
Наталія Ашихміна 20 березня 2024 19:11

Так це глибокий та захоплюючий твір. Погляд очевидця про життя серед війни , про людяність, жорстокість , неминучість, наслідки неправильних вчинків та спокуту і прощення.