Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

І от Едем робить шах: хедж-фонд Віктора Шевченка скупляє 50 відсотків акцій компанії братів Білевичів. П’ятдесят відсотків плюс одну акцію, якщо точніше. 

Ставши новим мажоритарним власником, Шевченко відразу ж оголошує збори основних тримачів акцій. 

Ціна акцій знову злетіла. Ринок правильно потрактував намір Шевченка: він збирається відсторонити братів Білевичів від керування компанією й призначити свого керівника. І було зрозуміло, чому — таке рішення могло врятувати підприємство. 

Журналісти підраховували мільйони, що їх за день заробив Шевченко, продавши акції компанії й відразу ж повернувши їх собі — уже за безцінь. Читачі «Жирного фінансиста» не скупилися на коментарі, розділившись на два табори. Одні вважали, що невідомий блогер від самого початку був у команді Шевченка. Другі були впевнені, що така гра була б надто ризикованою, — Шевченко просто побачив можливість зібрати мажоритарний пакет і повернути впевненість у компанії, змінивши її керівників. 

А сам Едем, який після візиту до Мостового провів ще чотири зустрічі, тепер сидів у кабінеті з келихом червоного вина й переглядав ролик, викладений кілька хвилин тому пресслужбою Антикорупційної прокуратури. Тремтяча камера оперативника показувала вражене обличчя судді Назарова, який не відразу зумів опанувати себе після того, як спецпризначенці ввірвалися до його кабінету. Його співрозмовник, Кругляков Володимир Іванович на прізвисько Борець, спостерігав за всім, що відбувалося, з посмішкою. Нарешті камера показала пачки грошей, знайдені в сейфі. Прокурор Леонід Мостовий сьогодні таки зумів зірвати свій джекпот. 

Едем закрив ноутбук і набрав по внутрішній лінії Іванку. 

— Суддю обшукали, — тільки й сказав він. Це означало, що зроблений у машині відеозапис із суддею уже можна тиражувати. 

Він розвернувся в кріслі до вікна, щоб поспостерігати за Києвом. Вулиці міста мали невдовзі наповнитися втомленими офісними працівниками, які пережили ще один робочий день. Для Едема день ще не закінчився: кульмінація була попереду, але зараз він уже почувався переможцем. У судді, який засудив Олега Фростова, настають тяжкі часи. Брати Білевичі завтра після зборів акціонерів утратять управління власною компанією — це єдине логічне рішення, яке може ухвалити Віктор Шевченко після того, як Едем покине його тіло. І приємний бонус — Борець вибитий із участі в аукціоні з продажу «Трьох китів». Двох інших конкурентів Едем не боявся — він устиг провести потрібні перемовини і зробив їм пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися. 

Ще студентом Едем засвоїв просту, здавалося, науку — бути щасливим саме в цей момент. Завмерти на мить — і відчути повноту життя. Замислитися про щастя не тоді, коли воно вже в минулому. І хай мить просвітлення не буває такою яскравою, як потім постане у спогадах, а дрібні життєві негаразди при цьому блимають далекими ліхтариками у підсвідомості, але ти все одно відчуваєш, що зумів ухопити момент. 

Тому розумна будь: важкий і пінний келих 

До вогких уст своїх бездумно піднімай, 

І безліч днів живи безжурних і веселих, 

І лиш на це життя надію покладай. 

Минає хутко час: лови, лови хвилини! 

Не вір прийдешньому, що нам назустріч лине!1 

Едем згадав ці рядки, спостерігаючи за тим, як танцює в келиху сонячне проміння. 

І все здавалося вже зрозумілим і прорахованим, і вечір обіцяв скластися за сценарієм, розписаним сьогодні в кабінеті Іванки, аж раптом Едема навідала думка, про яку він примудрився на деякий час забути. 

— Іванко, чекаю інформації про «Фарм-Ф’юче», — сказав він у телефонну слухавку. 

Із магазину велосипедів, що здавався чужим серед сусідніх салонів краси, бутиків, аптек і барбершопів, батько з сином викотили двоколісну покупку. 

Батько тримав вигнуте кермо з гумовими насадками, а хлопчак ухопився за оранжеву раму і про щось гаряче просив тата. Той зупинився, підхопив сина, посадив його на сидіння, і вони покотили тротуаром — малюк, який ще не знав, як керувати своїм транспортним засобом, і батько, який назавжди запам’ятає цей день, хоч зараз про це й не підозрює. 

— Це якесь зачароване коло, — Едем і не помітив, як зайшла Іванка. — Пів дня наша команда намагається знайти власників «Фарм-Ф’юче», та хоча б ключових співробітників, але компанія — наче чорний кіт у темній кімнаті, — часом втрачаєш віру, що вона існує. 

— Не треба при мені говорити про втрату віри, — відмахнувся Едем. 

Іванка взяла зі столу почату пляшку, цокнула язиком, побачивши етикетку, і налила собі вина в чистий келих. Та не встигла й пригубити — Едем підскочив і спинив її руку з напоєм. 

— Не зараз. 

— Ми з цим вином однолітки, — простогнала Іванка, але келих відставила. І почала розповідати про заплутану й нелегку долю фармацевтичної компанії, у якої зараз судових справ більше, ніж у того нещасливого адвоката, що від безвиході продає свої послуги за долар. Власники судяться одне з одним, з кредиторами, з постачальниками, з двома приватними клініками і чомусь навіть із Міністерством охорони здоров’я. Їхні офіси зачинені — приміщення, що його займала фірма, уже здають в оренду. Власники змінили телефони й виїхали з країни. Юрист, який представляє компанію у справі про банкрутство, відмовляється від спілкування. Через загрозу банкрутства та розпродажі активів відкликана заявка на патентування якихось ліків. Обладнання вже під арештом, а що стосується… 

— Яких ліків? — наче невидимий дзвін продзвенів над Едемовою головою. 

— Вони збиралися подавати дані на патентування, але потім у фірми виникли неприємності, і вони відклали. Очевидно, щоб суд врешті-решт не вилучив цей патент для продажу і повернення боргів кредиторам. 

— Ліки від чого? — Едем мусив ковтнути вина, щоб довести це коротке речення до знаку запитання. 

— Біс його знає, — відповіла Іванка, позираючи на пляшку-ровесницю. — На патент же так і не подали. 

Едем розблокував телефон. Артур має бути в курсі. Три номери він знав напам’ять: власний, Капітана, який возив його на ранкову пробіжку, й Артура. 

— Доброго дня. Якщо зараз день, я на операції, а якщо ніч — то повертайтеся-но в ліжко після звукового сигналу, — відповів автовідповідач. Артур брехав: він не вимикав телефон на ніч — тільки йдучи на операцію. 

У слухавці пролунав протяжний писк, але Едем не відразу зметикував, що сказати. 

— Артуре, це Віктор Шевченко, знову з приводу «Фарм-Ф’юче». Передзвоніть мені, коли