Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Як же Еліас їх ненавидів! У розпалі люті обличчя забіяк ставали сміховинно подібні на личка немовлят, що наробили в пелюшки. Та він ніколи не міг подумати, що сам опиниться на їхньому місці. От якби він не заснув, або ж вона погодилася мовчати… Попри всі відчайдушні намагання Еліаса, жодні вмовляння не змогли заспокоїти дів­чину, а її придушені крики змовкли лише під натиском його долонь.

Еліас знов і знов занурює кутик сукні в густу чорну воду озера і тре тканину. Навколо темно, кольорів не відрізнити, ще і сльози заважають, а пляму однаково видно, її вже не вивести. Його трусить, наче в лихоманці, хоч на­дворі і стоїть задушлива літня ніч.

10.

– До біса таке літо! Справжнє щастя, що криниці не висохли. І добре, що вже скоро осінь.

Юган Ерік Едман зиркає на Ульгольма, що стоїть на порозі, тримаючи в руці перуку та капелюх, і витирає чоло рукавом куртки. Едман бурмоче щось у відповідь, а начальник поліції шукає очима, де би то сісти.

— Як справи з полюванням?

Едман киває і розв’язує краватку.

— Ройтергольм казиться, із ним усе важче мати справу. Гадаю, зараз критичний момент: він усе ще всемогутній, але розуміє, що його час добігає кінця. Цей рік стане для нього останнім. Ройтергольму потрібно негайно поквитатися з насліддям короля Ґустава й поставити на ньому хрест. Ти бачив ті памфлети?

— Чув про них, але не читав.

— Це ж як треба примудритися — за що не візьметься, все обертає проти себе. Хоча воно й не дивно, звідки Ройтергольму знати, про що думають звичайні люди, коли він бачить їх лише з вікон палацу? Отже, перший памфлет — надрукований лист шведського міністра в Неаполя, що з іскрометним запалом відкидає звинувачення у замовному вбивстві Армфельта. Відверто кажучи, так обурюватися можна тільки захищаючи правду. А другий — збірка листів Армфельта до змовників, яких уже засуджено. Збірку опублікували, щоби вкотре підтвердити їхню вину. На загальну думку, перший лист написаний надто грубо, як для державного мужа, а всі інші — не що інше, як жалюгідна спроба насипати солі на рани тих, хто вже відбуває покарання. Єдине, чого в результаті добився барон, це те, що ніхто більше не має сумнівів у його ницості та злопам’ятності.

Едман замовкає, розпачливо розводить руками і переходить до іншої теми:

— Маґнусе, чим ти займатимешся, коли Ройтергольм забереться додому, тобто до Фінляндії, а король зійде на трон?

— Мене влаштовує моя робота. Коли всі забудуть про Ройтергольма та Армфельта, я нарешті висплюся і подбаю про своє здоров’я. І знаєш, Югане Еріку, я все ретельно обміркував: начальника поліції не так легко притягнути до відповідальності, надто вже це помітна посада. Коли я всім набридну, доведеться винагородити мене почесним званням — як доказом моєї сумлінної праці. Лише дурень цього не розуміє. А ти що скажеш?

Едман криво посміхається.

— Тобі пощастило. Всі знають, хто такий начальник поліції, а от статс-секретаря можна запросто відправити у відставку без найменшої шкоди для корони. Щоби замінити старого Луде на посаді канцлера юстиції, треба проявити неабиякий професійний хист: тяжко працювати, не пхатися в політику і викликати в оточення лише повагу, не наживаючи при цьому ворогів. А це, скажу тобі, завдання не з простих. І саме тепер варто торкнутися теми нашої сьогоднішньої зустрічі — якщо знайдемо Анну Стіну Кнапп і роздобудемо листа пані Руденшельд, то за майбутнє нам із тобою можна не хвилюватися. Часу залишилося обмаль, чи все готово до цього великого дня?

Ульгольм упевнено усміхається.

— Довелося трохи попітніти, але так, усе готово. «Сосиски» почнуть прочісувати місто від площі Мюнтет. Вони добре відпрацювали цей маневр і не підведуть. Бродяг зженуть до Слюссена, де для них настане судний день. Там ми і виловимо панночку Кнапп. Кажу ж, Югане Еріку,— ми влаштуємо їм справжній бал у сатани. Місто ніколи не забуде цей день.

11.

Еліас прокидається рано, хоча і спав дуже тривожно: усю ніч крутився з боку на бік, шукаючи зручне положення. Щоночі його мучать спогади про м’яке дівоче ліжко, що перетворюються на кошмари. Хлопець пробуджує­ться, а тоді все повторюється по колу — і так до самого світанку.

Він хлюпає в обличчя водою із глека, і заплутані думки, змішані з маренням, одразу ясніють. Сьогодні цей день. Лишається дочекатися вечора. Радість і страх зливаються воєдино. Еліас витягує руки на брудній ковдрі і закладає їх за голову. Десь під купою сміття чується зляканий шкребіт миші. Хлопець протирає очі, обертається — і перехоп­лює її порожній погляд із-під напіврозплющених повік.

Щоранку одне й те ж, і кожного разу Еліаса кидає в холодний піт, поки він не пересвідчується, що худі груди дівчини все ще дихають. Хлопець і сам не знає, чи спить вона коли-небудь, бо ще ніколи йому не вдавалося побачити на її обличчі відбиток сну. Дівчина застрягла десь на півдорозі між маренням і дійсністю, її очі дивляться у себе, щоки запалі і тільки чоло і скроні інколи видають внутрішній неспокій.

Еліас розводить водою жменю вівсяних пластівців, перемішує пальцем і залишає настоюватися. Тоді відгортає з обличчя дівчини волосся і помалу годує, щоразу нагадуючи, щоби ковтала.

— Сьогодні дуже насичений день. Мусиш набратися терпіння і чемно мене слухатися, навіть якщо буде важко.

Потім хлопчина приносить води із криниці. Ще ранній ранок, місто спить, лиш де-не-де сновигають, позіхаючи, сонні перехожі. Проте вже дуже гаряче, день обіцяє бути нестерпним, тижнева спека досягла піку. У себе в закинутій пивниці Еліас розкришує шматочок трояндовго мила й розчиняє його у воді, а тоді знімає з дівчини сорочку, поливає водою і намилює волосся. Він старанно миє її всю — від голови до п’ят. Потім переставляє дівчину ближче до світла, що косо падає з високо розташованого вікна, і розкладає на підлозі все, що накрав за літо. По черзі відкриває різноманітні маленькі баночки і розгублено оглядає їх уміст. Нарешті знаходить щось густе та біле і пробує намастити ним обличчя дівчини. Еліас не раз підглядав за Кларою перед дзеркалом, і знає, що червоним фарбують щоки та вуста, а чорним — очі. Доводиться декілька разів усе змивати і починати наново. Хлопець прислухається до дзвонів, слідкуючи за часом, і дякує собі за те, що почав займатися цією справою завчасно.

Наостанок — сукня. Еліас жодного разу не виймав її зі сховку і майже забув, яка вона на вигляд. Він розправляє складки тканини і прикладає сукню до плечей дівчини, а тоді нетерпляче натягує її через голову і зав’язує усі стрічки. Сукня перевершує всі його очікування: вона ідеально пасує до синіх очей дівчини і красиво облягає фігуру, хоча попередня власниця була молодша. У цьому гарному вбранні щупле дівоче тіло вже не здається вбогим, а символізує помірність, невибагливість і невинність.

— Дозволь поглянути на тебе…

Еліас водить дівчину по колу, тримаючи за обидві руки, і не може стримати сліз захоплення.

— Тобі дуже личить!

Він кланяється, притупує ногою, ніби запрошуючи парт­нершу до танцю, і обережно обертає позбавлене чутливості тіло своєї дами.

Коли