Читати книгу - "Солодка боротьба, Торі Шей"

Ясмін

День у пекарні справді виявився насиченим, і коли настає коротка мить тиші, я користуюся нею, щоб оглянути все довкола. Моя пекарня — це маленький куточок затишку, в якому кожен сантиметр наче наповнений теплом і приємними спогадами. Серце щемить від однієї тільки думки, що одного дня всього цього може не стати.

Мій погляд зупиняється на  столі біля вікна — найулюбленіший столик багатьох відвідувачів, де сиділи всі, від студентів, що приходять з ноутбуками, до літніх людей, які насолоджувалися чашкою кави з ранковим газетним випуском. Навіть стіни, обвиті рослинами у керамічних горщиках, здається, діляться зі мною спогадами — про маленькі вечори з друзями, про зізнання в коханні, про задуми та мрії, які були вимовлені тут.

Оливкового кольору меблі, підібрані так, щоб дарувати спокій і домашню атмосферу, створюють своєрідну гармонію із золотавим відтінком дерев'яних полиць, заповнених випічкою. М'які світильники над столиками відливають м'яке світло, що нагадує захід сонця — тепле й заспокійливе, яке дозволяє на мить забути про всі турботи зовнішнього світу. У кожному куточку пахне корицею, ваніллю і меленою кавою.

Велике вікно в передній частині пекарні відчиняє затишний простір до світу, ніби запрошуючи перехожих зазирнути всередину, подивитися, як тут пахне, відчути наш затишок. На підвіконні в скляних вазах стоять скромні гілочки лаванди та евкаліпту — вічнозелені, як і моє прагнення зберегти цей простір.

У повітрі змішувався запах свіжоспеченого хліба з мелодіями сміху та безперервних розмов. Я тільки встигла зняти фартух і спертися на стійку, коли телефон завібрував у кишені моїх джинсів. На екрані з'являється повідомлення від Фелікса.

«Що, як я скажу, що печиво вже закінчилося? Мені потрібно ще...»

Цей чоловік, чесне слово. Пройшло всього декілька днів з моменту, коли ми востаннє бачилися. Я сподівалася, що він заспокоїться і дасть спокій. Але цей чоловік не здається так просто. Хмикаю і на секунду задумуюся, а чи не проігнорувати його.

«Печиво?» — запитую, і мені одразу прилітає відповідь:

«Не думаю, що тільки його…»

Я витріщаюсь на повідомлення, уявляючи, як цей нахаба закидає ноги на стіл і самовдоволено усміхається, знаючи, що точно зачепив мене.

Ніби за інерцією, я друкую відповідь:

«Ти вже наче дорослий, Феліксе, й міг би навчитися сам собі пекти печиво. Ти ж розумний хлопець, правда?»

Надсилаю й спостерігаю за його відповіддю. Я знаю, що йому подобається виводити мене на такі моменти — він завжди шукає реакцію, і я, як дурна, постійно відповідаю.

Телефон вібрує, і нове повідомлення миготить на екрані:

«А якщо я скажу, що це печиво було найкращим, яке я коли-небудь їв? І я не говорю це всім, якщо що».

Читаючи його слова, я невимушено усміхаюся. Намагаюся стриматись, але ця легка усмішка на губах видає мене самій собі.

Телефон знову вібрує, і я бачу ще одне його повідомлення:

«Я серйозно, Ясмін. Такого печива, як твоє, більше ніде не знайдеш. І не тільки печиво. Ти хочеш, щоб я впав на коліна?»

Уявити Фелікса, цього впевненого в собі чоловіка, на колінах — картина, безумовно, цікава. Тому відповідаю:

«Хочу.»

Не проходить і хвилини, коли тицяють крапочки.

«До мене чи до тебе?»

Глибоко зітхаю і відповідаю, старанно підбираючи кожне слово:

«Ти серйозно думаєш, що можеш з’явитись тут, витрачати мої запаси печива і ще й очікувати, що я тебе при цьому розважатиму? Амбітно, Феліксе, дуже амбітно.»

Секунда затишшя, і він уже відповідає, ніби й очікував саме такої відповіді:

«Ну знаєш, амбіції — це моя сильна сторона. Якби ти хоч раз мені відмовила в цьому печиві, я б, може, і передумав, але ти ж мене балуєш.»

Сміюся і вдихаю аромат свіжоспеченого хліба, поки роздумую над відповіддю. Поки що це просто гра слів, де кожен з нас намагається дотриматися свого образу. Але, що цікаво, я справді усміхаюся.

«Так, ти ж не звик до відмов, правда? А яким дивом тоді змушу тебе повзти на колінах?»

Знову вібрація телефону.

«Для тебе готовий зробити виняток.»

Я закочую очі, але усмішка не сходить з обличчя.

— Що там у тебе такого цікавого? — Оксана з цікавістю зазирає через моє плече, від чого я здригаюся. Її очі заблищали інтересом, як у білки, що знайшла горішок.

— Нічого, — швидко відповіла я, прикладаючи телефон до грудей, наче він був важливим за святу реліквію.

— Та ну, нічого, — Оксана примружилася і, нахилившись ближче, прошепотіла: — Ти останнім часом така задоволена, ніби у тебе був...

Вона не встигає договорити, бо я закриваю їй рот рукою.

— Агов, у пекарні діти взагалі, — я кидаю погляд на столики, де мами з дітьми мило жують тістечка.

Оксана знімає мою руку з її обличчя і швидко кидає погляд на мій телефон, який я необачно залишила на стільниці.

— Серйозно? Наша Ясмін заграє з містером "Я власник цієї будівлі, поклоняйтеся мені"?

— Це не те, що ти думаєш, — я знизую плечима.

— Ой, не те, що я думаю! — Оксана робить великі очі, наслідуючи мою інтонацію. — Слухай, якщо ти так хочеш, я можу винести йому тацю із печивом, на якому буде написано "Моя величність", ну, або щось на зразок "Захоплюйтесь мною, бо я цього вартий!" — вона голосно сміється, і я відчуваю, як червонію.

— Я ж сказала, що це нічого серйозного, — зітхаю, прикриваючи телефон.

— То коли буде мій пиріг? — Оксана хитро примружується, граючи кінчиком хвоста волосся.

— Який пиріг?

— Той, який ти обіцяла спекти, коли він закохається в тебе. — Вона підморгує, і я лише зітхаю.

— По-перше, він не закоханий, і я — тим більше. Між нами просто… — роблю паузу, шукаючи правильні слова, — тимчасове перемир’я.

Чи можна так сказати, якщо ми інколи цілуємося, але при цьому ми досі залишаємося ворогами? Гаразд, перший поцілунок може й був у стані алкогольного сп’яніння, але другий поцілунок відбувався… Я просто була у нестійкому емоційному стані, правда ж?