Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Я подивилася у вікно. Це був справді наш будинок, усі вікна яскраво світилися. Десь там мене чекала мама. І моє ліжко.

— Дякую, — мовив Ґідеон.

Я повернулася до нього.

— За що?

— Можливо… можливо, я б і справді довго не протримався, — сказав він. На його обличчі промайнула крива посмішка. — Гадаю, ти таки врятувала моє засране життя.

Ох. Я не знала, що сказати. Я могла тільки дивитися на нього — і раптом помітила, що дурнувата нижня губа знову затремтіла.

Ґідеон знову швидко витягнув свою мереживну хусточку: цього разу я її взяла.

— Краще витри обличчя, бо твоя мама подумає, що ти ревіла, як корова, — сказав він.

Він хотів мене розсмішити, але тієї миті це було просто неможливо. Принаймні я вже нізащо б не розрюмсалася.

Водій відчинив дверцята, і містер Джордж вийшов.

— Я відведу її, Ґідеоне, почекай хвилину.

— На добраніч, — сказав Ґідеон і посміхнувся. — Солодких снів. Побачимося завтра.

— Ґвен! Ґвенні! — Кароліна розштовхала мене. — Ти запізнишся, якщо зараз не встанеш!

Я сердито натягнула ковдру на голову. Я не хотіла прокидатися, бо навіть уві сні точно знала, що, тільки-но вийду з блаженного стану дрімоти, на мене накинуться жахливі спогади.

— Справді, Ґвен! Уже п'ятнадцять хвилин!

Марно я стискала повіки. Все, запізно. Спогади накинулися на мене, як… м-м-м… Аттіла на… м-м-м… вандалів?

На історії я справді зналась, як свиня на перці. Події двох останніх днів строкатим фільмом майнули перед моїми очима.

Але я не пам'ятала, як дісталася до ліжка — пам'ятала лише, як містер Бернард відчинив учора ввечері двері.

— Добрий вечір, міс Ґвендолін. Добрий вечір, містере Джордж, сер.

— Добрий вечір, містере Бернард. Я привів Ґвендолін додому трохи раніше, ніж очікувалося. Будь ласка, передайте леді Арісті мої вітання.

— Зрозуміло, сер. На все добре, сер, — обличчя містера Бернарда, коли він зачиняв двері за містером Джорджем, було своїм звичаєм незворушне.

— Гарна сукня, міс Ґвендолін, — сказав він за хвилю. — Кінець XVIII століття?

— Гадаю, так. — Я так втомилася, що негайно опустилася б на килим, скрутилася калачиком і заснула. Мене ще ніколи так не тягнуло в ліжко. Хіба що я боялася, що дорогою на четвертий поверх я наткнуся на тітку Ґленду, Шарлотту і леді Арісту, а ті закидають мене докорами, насмішками й питаннями.

— На жаль, усі вже повечеряли. Але я залишив для вас у кухні дещо, щоб було вам чим під'їсти.

— О, це справді дуже мило з вашого боку, містере Бернард, але я…

— Ви хочете лягти, — докинув містер Бернард, і ледь помітна посмішка з'явилася на його обличчі. — Я б запропонував вам вирушити просто до вашої спальні. Усі дами зараз у музичному салоні, і вони вас не почують, якщо ви проберетеся до себе тихо, наче мишка. А потім я перекажу вашій матері, що ви, мовляв, повернулись, і передам нею їжу для вас.

Занадто вже я втомилася, щоб дивуватися з його обачності й турботи. Я тільки пробурмотіла: «Щиро дякую, містере Бернард» — і рушила вгору сходами. Їжа і розмова з мамою майже стерлися з моєї пам'яті, бо я при цьому практично спала. Жувати я не могла. Напевно, то був суп.

— Ой! Як гарно! — Кароліна виявила сукню, яка разом з оздобленою рюшами накидкою висіла на стільці. — Ти прихопила її з минулого?

— Ні. Я була в ній ще до того. — Я випросталася на ліжку. — Мама розповіла вам, яка чудасія вийшла?

Кароліна кивнула.

— Їй не довелося багато розповідати. Тітка Ґленда так репетувала, що, либонь, усі сусіди вже в курсі. Вона подала все так, ніби мама — підла брехуха, що вкрала у бідолашної Шарлотти ген переміщення в часі.

— А Шарлотта?

— Пішла до себе і більше не з'являлася, хоч як тітка Ґленда не просила. Тітка Ґленда кричала, що Шарлоттине життя загублене і що все це мамина провина. Бабуся сказала, що тітці Ґленді треба випити пігулку, а як ні, їй доведеться покликати лікаря. А тітонька Медді безперервно торочила про орла, сапфір, горобину й баштовий годинник.

— Звісно, це було жахливо, — сказала я.

— Страшенно цікаво, — відгукнулася Кароліна. — Ми з Ніком вважаємо, що це класно, що ген успадкувала ти, а не Шарлотта. Я думаю, ти все зможеш так само добре, як Шарлотта, хоча тітка Ґленда каже, що в тебе жуки в голові й ворушишся ти, як муха в сметані. Така-от тітка Ґленда зла. — Вона погладила шовкову тканину корсета. — А ти приміряєш цю сукню для мене сьогодні після школи?

— Звичайно. Але можеш і сама її приміряти, якщо хочеш.

Кароліна захихотіла.

— Вона ж на мене завелика, Ґвенні! І тобі справді час вставати, інакше залишишся без сніданку.

Тільки під душем я остаточно прокинулась, і поки мила голову, мої думки безперервно крутилися навколо вчорашнього вечора, а краще сказати, навколо тих тридцяти хвилин (так здавалося), які я, ридма ридаючи, провела в Ґідеонових обіймах.

Я згадала, як він пригортав мене до себе і гладив моє волосся. Я була така зворушена, що не встигла подумати про те, як ми раптом стали близькі. Але зараз я почувалася ще більш ніяково. Перш за все тому, що він всупереч своїй звичайній манері був справді дуже ласкавий (нехай навіть тому, що просто співчував). Але ж я при цьому твердо вирішила зневажати його до кінця життя.

— Ґвенні! — Кароліна постукала в двері ванної. — Ну ж бо, виходь, ти не можеш стирчати там цілу вічність!

Вона мала рацію. Я справді не могла сидіти тут вічно. Мені треба було виходити — в це химерне нове життя, яке впало на мене як сніг улітку. Я закрила кран із гарячою водою і стояла під легким крижаним душем, поки втома не випарувалася до останку. Моя шкільна форма залишилася в ательє мадам Россіні, а дві блузки були в пранні, тому мені довелося вдягнути другий комплект форми, завузький. Блузка майже репалась на грудях, а спідниця була закоротка. Начхати! Темно-сині шкільні туфлі теж залишилися в Темплі, тож я натягнула свої чорні кросівки, хоча ходити до школи у спортивному взутті, власне кажучи, заборонялось. Але, треба сподіватися, директорові Джиллсу не закортить влаштувати контрольний обхід школи саме сьогодні.

Сушити волосся феном вже не було коли, тому я сяк-так витерла його рушником і розчесала. Волосся, вологе й рівне, впало на плечі — від м'яких кучерів, які наворожила мені вчора мадам Россіні, не залишилося і сліду.

Якусь мить я розглядала в люстрі своє обличчя: я не те щоб виспалась, але мала кращий вигляд, аніж можна