Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

— Хіба жид у жида крастиме? — знову озвався хрипкий голос.

В Арона, пам’ятає Гандзюк, затрусились з обурення руки; він спав з голосу і, важко ковтаючи повітря, говорив тихо-тихо:

— Чи краде, питаєш, жид у жида? А хіба Бродський, Терещенко, Скоропадський і сотні, тисячі таких, як вони, не однаково крали і крадуть у нас? Не однаково, питаю?.. Тобі, бачу, просто запахла жидівська кров... Не турбуйся, ти ще, може, встигнеш наздогнати інших!.. Бродського не вкусиш — він далеко і дуже багатий, ну, а кусати такого, як сам, — невелика честь!..

Крива усмішка застигла на блідому обличчі чорнявого. Він мовчки сів на лутку вікна.

До нього, бачив Гандзюк, підходили червоноармійці... Усі, здавалося, забули за Гандзюкову крадіжку, ніхто вже й словом не згадував про неї, бо всі гаряче доводили Аронові, що паршиву овечку можна зустріти скрізь...

Хіба вони не разом з ним зустріли грудьми кінноту генерала Шкури, хіба не їхній полк на третину загинув у бою?.. І хіба не вони — смертю кращих своїх товаришів — затримали прорив фронту?.. Умовляли: не треба сваритися, бо невідомо ще, яка доля чекає на них...

— Мені, товариші, легко вгадати свою долю: я — жид, — була коротка відповідь. І ще дякував гаряче й щиро, що заступилися...

Тепер цей чоловік, що так вразив був Гандзюка своїми думками, знову стояв перед ним: блідо-жовте якесь обличчя і кумедно підголена густа борідка — клиночком, наче в цапа.

— Ти з бідняків, правда? — поспитав він.

Диваком видався Василеві, коли зробив таке запитання. Але він все-таки відповів, ніяково й сором’язливо:

— Ну, а ти як думаєш? З голих як бубон! — І засміявся. «До чого це він?»

— Я так поспитав, — виправдувався єврей, — бо жив колись у містечку і добре знаю, що з добра не підеш з рядном снопи красти! Ти не ображайся на мене... Я тільки хочу, щоб ти — а ти ще молодий і житимеш — побачив, де лежить правда... Повір мені, це не так легко, як іноді здається...

— Гандзюк! — гукнули за дверима Василеве прізвище.

— Гандзюк, кашеварный герой! — повторив хтось, одмикаючи двері.

І Василь, стрепенувшись усім тілом, рушив до дверей. Усі заарештовані підвелися на ноги, по-військовому вирівнялись і так стояли у німій тиші.

Глупа ніч. У вікно видно було, як Чумацьким Шляхом у безвість ринуть зорі...

* * *

Гришку допитували першого.

Край столу сидів штабс-капітан Мічугін; поруч нього — похмурий поручик гвардійського полку з великими, золотом шитими, орлами на плечах.

Поручик урочисто, наче якісь військові регалії, витяг з піхов блискучу шаблю й поклав її на столі.

З такої церемонії усміхнулись бувалі й досвідчені унтер-офіцери; вони сиділи на лавах, у глибині кімнати, готові кожну мить до послуг; між ними — на самому краєчку лави — Карпо Смолярчук. Унтер-офіцерів було небагато: чотири-п’ять чоловіка.

Коли один з-поміж них — дужий тілом і лютий з обличчя — привів Гришку за вухо аж до столу, то всі присутні не втрималися, щоб не розсміятися...

Тільки суворий погляд штабс-капітана Мічугіна стримав цей сміх.

— Ну-с, товарищ вор: быстро, ясно и только правду! — звернувся штабс-капітан до Гришки. — Рассказывай, как на исповеди, что и как!..

— Я зараз... Усе як було... — захлинаючись, говорив Гришка.

Він не зводив очей з блискучого леза шаблі і молов з переляку усе, що тільки попадало з пережитого на язик... Так, вони хотіли придбати удвох з братом гармонію...

— Играть хотели? — перебив його запитанням штабс-капітан.

...Ну да, таку ж, що грає! Грошей нема, бідні вони, а в Смолярчука, казав йому Василь, з горла пре... І тоді вкрали копу проса — от і все. Тільки не бийте його, він сказав усю правду, нічого не втаїв!

Карпо Смолярчук на носках підвівся з лави, поправив собі коміра на горлянці і знову сів.

Мічугін усміхнувся до гвардійського офіцера, що все бавився блискучим лезом шаблі: краяв на маленькі клаптики білий аркуш паперу. Поручик гвардії байдуже слухав Гришине варнякання і навіть дивувався трохи, яка ото охота Мічугіну випитувати та деталізувати найдрібніші, здавалося, речі? Мову цього хлопця, коли сказати правду, він теж розумів дуже зле: «Какие дикари живут в России...» — подумав поручик.

Але його мислі урвав несподівано Мічугін.

— Нет, интересно, — сказав він, — ты послушай только: ведь даже из таких рождается большевизм! Я говорю совершенно серьезно. Гармонию, видите ли, нужно покупать не трудом, а воровством. Смолярчук в понятии этого гаденыша — буржуй!.. Кровь его, как говорят комиссары, пьет! Знакомые песни: Смолярчуку — с горла прет... Слова-то какие, а? Ну, а помещик, конечно, чудо-юдо! Это — зависть и жадность раба. Если хочешь, это та же концепция мыслей, что и в нашей иногородней сволочи на Дону!..

Мугируваті унтер-офіцери хитнули головами: правду говорить штабс-капітан Мічугін!

Поручик, стомлено усміхаючись, заперечує:

— Оставь, ты хватил уже через край! На Дону ведь совершенно иные условия... А большевизм — гораздо глубже...

Мічугін хитає головою.

— Да, иные, — говорить він, — но зараза-то одного происхождения?..

І тоді вдруге, з ноткою злоби у голосі, перепитує Гришку:

— Гармонию, говорит, собирались купить и пошли на воровство?!

Гришка отетерів з переляку: до чого це вони підкопуються? І Дон-ріка, і більшовики, і гармонія?.. А сам він, ввижається, наче стоїть оце глупої ночі на могилках, коло тих чорних куп, і з трепетом слухає, як бреше на місяць лисиця. Моторошно блищить йому на столі лезо гострої шаблі.

— Ну, да, гармонію, — поспішає одказати Гришка. — А коли б зосталося пудів зо два. То собі на кашу здерли б...

Мічугін розводить руками!

— Кожу содрать с тебя мало! — кричить він на всю горлянку. — Понимаешь ты это, идиот?!

І він б’є хлопця по зубах — дзвінко, наодмаш.

— Брось, — стримує поручик, — а то он наделает тебе каши здесь!..

Гришка, спльовуючи кров з прикушеного язика, запхикав; голосним сміхом заіржали унтер-офіцери: уперше довелося зустріти такого злодія!.. Тхір воно, ховрах чи людина?.. Поручик має рацію: навіщо псувати собі нерви дитячим лементом і ґвалтом, коли сю ніч будуть цікавіші злочинці?

— Духленков! — різко, по-військовому, вигукує Мічугін.

— Слушаюсь!

Унтер-офіцер, на прізвище Духленков, дужий і лютий з обличчя чоловік, де-не-де подзьобаний віспою, стоїть поруч Гришки.

— Убери эту дрянь...