Читати книгу - "1984"

але назви раптом стали іншими. Натовпом без зайвих слів прокотилася хвиля розуміння. Океанія воює з Остазією! Наступної миті зчинилася несамовита метушня. Всі прапори і транспаранти, якими був прикрашений майдан, — усі вони хибні! На половині з них зображені не ті обличчя. Це саботаж! Це справа рук голдштайнівських агентів! Запанувала галаслива інтерлюдія, зі стін зривалися плакати, шматувалися на клапті і розтоптувалися ногами прапори. Розвідники, вилазячи на дахи й зриваючи з димарів транспаранти, демонстрували дива спритності. Але за кілька хвилин уже все завершилося. Оратор, усе ще вчепившись у мікрофон і подавшись уперед, вимахував у повітрі рукою і продовжував свою промову. Минула ще хвилина, і з горлянок натовпу знову вихопилися несамовиті крики люті. Ненависть тривала, як і до цього, змінився лише її об’єкт.

Найбільше Вінстона вразило те, що промовець змінив спрямування промови фактично посеред речення, не лише не зробивши паузи, а й навіть не порушивши синтаксису. Але тієї миті у нього був інший клопіт. Саме у мить найбільшого безладу, коли повсюди зривали афіші й транспаранти, чоловік, обличчя якого він не запам’ятав, поплескав його по плечу й сказав: «Вибачте, здається, у вас випав портфель». Не промовивши й слова, Вінстон неуважно підняв портфель. Він знав, що мине кілька днів, перш ніж у нього з’явиться нагода зазирнути до нього. Хоча вже була двадцять третя година, після демонстрації він подався прямісінько до Міністерства Правди. Всі інші працівники Міністерства вчинили так само. З телеекранів лунали накази всім зайняти свої робочі місця, але вони, вочевидь, уже були зайвими.

Океанія воює з Остазією: Океанія завжди воювала з Остазією. Переважна частина політичної літератури за попередні п’ять років тепер враз і цілком застаріла. Різноманітні репортажі й повідомлення, газети, книжки, памфлети, фільми, магнітофонні записи, фотографії — усе мало бути виправлено з блискавичною швидкістю. Хоча ще не було видано жодної директиви, всі знали, що керівники Департаменту мали намір протягом тижня знищити будь-яку згадку про війну з Євразією чи про союз з Остазією. Передбачалася грандіозна робота, тим більше, що процеси, які вона в себе включала, не можна було називати їхніми правдивими назвами. Кожен у Департаменті Записів працював по вісімнадцять годин на добу, вриваючи по дві-три години на короткий сон. З підвалів повитягали матраци і розклали їх просто у коридорах. Снідали, обідали й вечеряли сандвічами, запиваючи їх кавою «Перемога» — офіціанти з їдальні розвозили їх на тацях. Щоразу, коли Вінстон виринав зі свого уривчастого сну, він намагався очистити свій письмовий стіл від завдань, і щоразу, коли приповзав назад з утомленими очима й болем у всьому тілі, він знову бачив купи паперових циліндриків, що, немов сніжні кучугури, громадилися на його столі, поховавши під собою мовопис і обвалюючись на підлогу, тож його найпершим завданням завжди було скласти їх у більш-менш акуратний стосик, щоб звільнити собі робочий простір. Найгіршим було те, що робота аж ніяк не була суто механічною. Іноді було досить просто замінити одну назву іншою, але будь-який детальний звіт про події вимагав ретельності та уяви. Переносячи війну з однієї частини світу до іншої, потрібно хоча б добре орієнтуватися у географії, не кажучи вже про все інше.

На третій день у нього нестерпно боліли очі, а окуляри доводилося протирати що кілька хвилин. Це було так, ніби займатися надзвичайно тяжкою фізичною працею, яку нібито й можна облишити, але водночас невротично прагнеш довести її до кінця. У ті хвилини, коли у нього з’являвся час про щось подумати, його анітрохи не турбував той факт, що кожне слово, яке він бурмотів у мовопис, кожен рядок, написаний його чорнильним олівцем, були свідомою брехнею. Його, як і кожного в Департаменті, хвилювало лише те, щоб підробка була досконалою. На ранок шостого дня навала циліндрів почала вщухати. За більш ніж півгодини з труби нічого не вилетіло, потім ще один циліндр — і знову нічого. Потік завдань почав стихати скрізь і майже одночасно. Департаментом немовби пронеслося глибоке тамоване зітхання. Нарешті було закінчено те грандіозне звершення, про яке ніколи не буде згадано. Тепер ніхто не зможе довести існування нещодавньої війни з Євразією. Рівно о дванадцятій годині несподівано повідомили, що до завтрашнього ранку всі працівники Міністерства вільні. Увесь цей час Вінстон тримав при собі теку з книжкою — працюючи, він затискав її між ногами, а коли спав, то клав собі під голову. Прийшовши додому, він поголився і, незважаючи на ледь теплу воду, трохи не заснув у ванні.

Під акомпанемент потріскування суглобів він піднявся сходами у кімнату над крамницею містера Чаррінґтона. Попри втому спати вже не хотілося. Він відчинив вікно, запалив маленьку брудну гасівку й поставив у каструлі воду на каву. Скоро прийде Джулія: а тим часом можна зайнятися книжкою. Він сів у зашмульгане крісло й відкрив застібки портфеля.

Це була важка чорна книжка у саморобній палітурці без назви. Друк також був доволі неякісним. Обтріпані по краях сторінки легко перегорталися — певно, книжка пройшла через багато рук. На титульній сторінці було написано:

Імануїл Ґолдштайн

Теорія та практика олігархічного колективізму

Вінстон почав читати:

Розділ 1

Неуцтво — це сила

Протягом усієї зафіксованої історії і, мабуть, уже з кінця неолітичної доби у світі існували три різновиди людей: Вищі, Середні й Нижчі. Вони ділилися за різними ознаками, мали багато різних назв, їхня відносна кількість змінювалася від епохи до епохи, так само як і їхнє ставлення одне до одного: але принципова структура суспільства ніколи не змінювалася. Навіть після величезних заворушень і, на перший погляд, безповоротних перемін завжди відновлювалася та сама структура, немов гіроскоп, який увесь час повертається до рівноваги незалежно від того, наскільки сильно його відхилити убік.

Ці три групи мають абсолютно несумісні цілі...

Вінстон урвав читання, щоб зайвий раз переконатися, що він читає у комфорті і безпеці. Він був один: жодного телеекрана, жодного вуха біля замкової шпарини, жодного нервового пориву озирнутися через плече чи прикрити долонею сторінку. Його обличчя легенько овівало запашне літнє повітря. Звідкись здалеку ледь чутно долинали крики дітей, і лише цокання годинника порушувало тишу кімнати. Він зручніше вмостився у кріслі й поклав ноги на камінну решітку. Це було блаженство, і хотілося, щоб так тривало вічність. Несподівано, як це буває, коли заздалегідь відомо, що буде прочитане й перечитане кожне слово з цієї книжки, він відкрив її навмання на першій-ліпшій сторінці і натрапив на третій розділ. Став читати далі:

Розділ З

Війна — це мир

Не важко було передбачити