Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

— Що я тут роблю? — запитав доктор Роберт Стадлер. — Навіщо мене попросили прибути? Вимагаю пояснень. Я не звик, щоб мене тягнули через половину континенту, нічого не пояснивши, не повідомивши.

Доктор Флойд Ферріс усміхнувся:

— І тому я вдячний вам іще більше, докторе Стадлер.

Неможливо було зрозуміти, чого більше в його словах: вдячності чи зловтіхи.

Пекло сонце, і доктор Стадлер відчув, як по його скроні стікає цівка поту. Він не міг підтримувати цієї роздратованої, зворохобленої особистої розмови тут, посеред натовпу, що лився потоком і обліплював усі лавки навколо їхньої трибуни; розмови, якої він марно намагався добитися протягом останніх трьох днів. Йому стало очевидно, що саме в цьому й полягала причина відтермінування його зустрічі з доктором Феррісом аж до цього моменту, але Стадлер відкинув цю думку, наче відігнав комаху, що прагнула дістатися до його вологої скроні.

— Чому я не міг із вами зв’язатися? — запитав він. Його шахрайська зброя — сарказм — зараз видавалася менш ефективною, ніж будь-коли, однак це була єдина Стадлерова зброя:

— Чому ви вирішили за необхідне надсилати мені повідомлення на офіційних бланках, ще й сформульовані так, наче це військові… — він хотів сказати «накази», але не сказав, — депеші? Це анітрохи не схоже на наукове листування!

— Це справа державної ваги, — м’яко мовив доктор Ферріс.

— А ви хоч розумієте, наскільки я був зайнятий? Усе це перервало мою роботу!

— Атож, — ухильно відповів доктор Ферріс.

— А ви усвідомлюєте, що я міг відмовитися сюди їхати?

— Але ж ви не відмовилися, — так само м’яко відказав Ферріс.

— Чому мені нічого не пояснили? Чому ви не приїхали до мене особисто, а прислали тих немислимих молодих харцизяк, що мололи якусь загадкову маячню, ніби вичитану з дурнуватих статей про науку в популярних журналах?

— Я був занадто заклопотаний, — ввічливо пояснив доктор Ферріс.

— То, якщо ваша ласка, поясність, що ви робите посеред айовської рівнини — і що тут роблю я?

Він презирливо помахав у напрямку запилюженого обрію, вказуючи на три дерев’яних трибуни, що стояли посеред порожньої прерії. Ті конструкції щойно склепали і, здавалося, їхні дошки теж пітніють. Стадлер міг розгледіти краплі смоли, що виблискували на сонці.

— Ми от-от станемо свідками знаменної історичної події, докторе Стадлер. Події, яка стане віхою на шляху науки, цивілізації, соціального добробуту й політичної здатності пристосовуватися.

У голосі доктора Ферріса лунала інтонація публічного звернення людини, яка виголошує напам’ять текст із рекламного буклета.

— Поворотний пункт нової ери.

— Що за подія? Яка ще нова ера?

— Як ви матимете нагоду переконатися, спеціальний привілей стати свідками цієї події випав обраним — тільки найвидатніші громадяни, вершки нашої інтелектуальної еліти зможуть це побачити на власні очі. Вашого імені ми теж не могли оминути. І ми, звісно, впевнені, що можемо розраховувати на вашу лояльність і співпрацю.

Стадлер не міг упіймати погляду доктора Ферріса. Люди швидко заповнювали трибуни, тому доктор Ферріс весь час переривав балачку, щоб помахати якимось непоказним новоприбулим, яких докторові Стадлеру ніколи досі не випадало бачити, але які — судячи з Феррісових привітань, радісних і неформально-шанобливих водночас — належали до касти людей поважних. Усі вони, здавалося, знали доктора Ферріса, всі вони його розшукували, наче він був майстром ведення церемоній чи якоюсь зіркою.

— Чи могли б ви висловлюватися чіткіше, — запитав доктор Стадлер, — і пояснити мені, що саме…

— Привіт, Спад! — гукнув доктор Ферріс, махаючи огрядному сивочолому чоловікові в генеральському кітелі.

Доктор Стадлер заговорив голосніше:

— Я сказав: чи могли б ви бути такий люб’язний і пояснити мені, яке казна-що тут відбувається…

— Але ж це так просто. Це фінальний тріумф… Перепрошую, я на хвилинку, докторе Стадлер, — квапливо кинув доктор Ферріс, метнувшись уперед, наче натренований лакей на звук дзвоника, до групи людей, схожих на підстаркуватих шибеників. Він обернувся лише для того, щоб благоговійно додати одне слово, яке, на його думку, все мало пояснити:

— Преса!

Доктор Стадлер сів на дерев’яну лавку, намагаючись ні до чого не доторкатися. Три трибуни було розташовано на однаковій відстані одна від одної, півколом, наче яруси маленького приватного цирку. Розраховані вони були приблизно на три сотні людей. Здавалося, конструкції збудували для споглядання якогось спектаклю — хоча повернуті вони були до пласкої порожнечі прерії, що простягалася до самісінького обрію і на якій не було видно нічого, крім темної плями фермерського господарства, розташованого за кілька кілометрів звідси.

Навпроти одного зі стендів було встановлено радіо-мікрофони — зарезервовані, здається, для преси. Стояла там і штукенція, схожа на портативний щит керування — саме навпроти стенда, призначеного для чиновників. На його поверхні виблискували на сонці кілька важелів із відполірованого металу. На імпровізованому паркувальному майданчику позаду стендів тішили око своїм сяйвом розкішні нові автомобілі. Однак тривожне занепокоєння у доктора Стадлера викликала будівля, розташована на пагорбі за якихось сто метрів звідти. То була невелика присадкувата конструкція невідомого призначення з масивними кам’яними стінами. У ній не було жодного вікна, не враховуючи кількох щілин, захищених товстими залізними ґратами. Увінчував будівлю великий купол, гротескно заважкий порівняно з усім рештою — він наче втискав споруду в ґрунт. В основі купола виднілося кілька отворів нерівної форми, що нагадували незграбні глиняні димарі й, здавалося, не належали до промислової ери; їхнє призначення було невідоме. Будівля навіювала лихі передчуття, вона нагадувала розпухлий отруйний гриб. Було очевидно, що звели її недавно, але недбалі, заокруглені, невмілі й неточні обриси робили її схожою на якусь примітивну конструкцію, створену для таємних дикунських обрядів і виявлену посеред джунглів.

Доктор Стадлер роздратовано зітхнув. Він втомився від таємниць. «Конфіденційно». «Надзвичайно секретно». Слова, витиснуті на запрошенні, яким вимагали, щоб він прибув до Айови на два дні з якогось непевного — бо невизначеного — приводу. Двоє молодиків, які називали себе фізиками, з’явилися до нього в інститут начебто для того, щоб його супроводжувати. На дзвінок Стадлера до офісу у Вашингтоні Ферріс так і не відповів. Протягом усієї виснажливої подорожі урядовим літаком, потім — поїздки урядовим автомобілем, в якому він стікав потом, молодики розмовляли про науку, надзвичайні ситуації, соціальну рівновагу та потребу дотримання суворої таємності; доктор Стадлер нарешті зрозумів, що знає ще менше, ніж знав на початку. Він зауважив, що в цьому лопотінні двох молодиків весь час повторюються два слова, що виникали також у тексті запрошення, два