Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Вона мовчала, чекаючи, що я скажу далі.

— Що ж лишається? Я безсилий. Мені лишається мовчати й терпіти зневагу; і так само й вам. І так буде найкраще. Нічого більше нам не слід робити, коли ми хочемо жити. Перемога не завжди дістається дужому. Ми не маємо сили, щоб відверто боротися з цією людиною. Тому ми повинні прикидатись і брати хитрістю. Ось вам моя порада, якщо вона вас цікавить. Я знаю, що моє становище небезпечне, але, сказати щиро, ваше становище ще небезпечніше. Ми повинні стояти одне за одного, проте не даючи того взнаки. Укласти таємну спілку. Я не маю змоги відверто оступатись за вас: також і ви повинні мовчати, хоч би яка зневага спала на мене. Нам не слід ні дратувати цього чоловіка, ані перечити його волі. Ми повинні приязно всміхатися до нього, дарма що він огидний нам.

Вона збентежено провела рукою по чолі й сказала:

— Все ж я не розумію.

— Робіть так. як я кажу! — перебив я владно, бо побачив, як спинився на нас пильний позирк Вовка Ларсена, що гуляв з Летімером на палубі. — Робіть, як я кажу, і ви швидко переконаєтеся, що я маю рацію.

— Що ж мені тоді діяти? — спитала вона, помітивши той занепокоєний погляд, що кинув я на Ларсена. Мій поважний тон, видимо, вплинув на неї.

— Заховайте свою силу духу якнайдалі, — сказав я хутко. — Не наживіть собі ворога в цьому чоловікові. Будьте привітна з ним, розмовляйте з ним, ведіть розмови про літературу й мистецтво, — він любить такі речі. Ви знайдете в ньому уважного слухача і вельми недурну людину. Задля власного спокою по змозі уникайте брутальних сцен, що трапляються часами на цьому судні. Вам тоді легше буде грати свою роль.

— Отже, я мушу брехати! — обурено сказала вона. — Брехати й словом, і ділом!

Вовк Ларсен покинув Летімера й попрямував до нас. Я не знав, що діяти.

— Та зрозумійте ж мене, прошу вас! — заговорив я поспіхом, стишивши голос. — Весь ваш життєвий досвід тут нічого не вартий. Вам доведеться починати все спочатку. Я знаю, я бачу, ви звикли скоряти людей поглядом і в ньому виявляєте силу свого духу. Ви вже й мене скоряли самими очима й примушували слухатись вас. Але не пробуйте їхньої дії на Вовкові Ларсені. Вам легше було б приборкати лева, а він тільки поглузує з вас. Він… я завжди пишався тим, що перший відкрив його, — звернув я розмову на інше, бо Вовк Ларсен уже зійшов на ют і спинивсь біля нас. — Редактори боялися його, видавці не хотіли його й знати. Але я вгадав у ньому талант, і моє судження потвердилося, коли він виступив зі своїм незрівнянним «Горном».

— І подумати лишень, що то були газетні вірші! — підхопила вона здогадливо.

— Трапилося так, що вони побачили світ у газеті, — відповів я. — Але не тому, що журнальні редактори їх не бачили.

— Ми розмовляли про Гарріса, — пояснив я Вовкові Ларсенові.

— Аякже! — сказав він. — Я пригадую його «Горно». Високі почуття та всемогутня віра в людські ілюзії. До речі, містере Ван-Вейдене, ви краще б навідались до кока. Він стогне й увесь неспокійний.

Так мене безцеремонно спроваджено з палуби. Магрідж тим часом міцно спав після дози морфію, що я йому дав. Вертатись я не поспішав, а коли таки повернувся, то зрадів, побачивши, що міс Брустер жваво розмовляє з Вовком Ларсеном. Кажу, я зрадів, що вона послухалась моєї поради. А проте мене ніби щось шпигнуло, мені стало трохи прикро, що вона виявилася здатна послухатись мене й чинити проти свого сумління.

РОЗДІЛ XXIII

Дужий ходовий вітер швидко гнав «Привида» на північ, до котикових табунів. Ми натрапили їх десь близько сорок четвертої паралелі серед холодного й бурхливого моря, над яким вітер невтомно шарпав туманні запони. Часом по кілька днів ми не бачили сонця й не могли встановити свої координати, але потім вітер вимітав океан начисто, і знов хвилі яскріли й грали на сонці, і можна було знову визначити, де ми. День чи й кілька днів погоди — а потім знову туман укривав нас, начебто ще густіший, ніж перше.

Полювання було небезпечне. А проте день у день ми спускали шлюпки, їх поглинала сіризна, і ми їх не бачили аж до смерку, а бува й довше, поки вони, наче морські привиди, знов виринали із сірої мли. Вейнрайт — той мисливець, що його Вовк Ларсен захопив разом із шлюпкою й людьми, — скористався з туманної погоди й утік. Разом з обома своїми матросами він зник одного ранку в довколишній імлі, й ми вже більше їх не бачили, хоч за кілька днів довідалися, що вони переходили від шхуни до шхуни, і нарешті дістались до свого судна.

Цей приклад засів мені в голові, і я теж надумав утекти, але ніяк не траплялось нагоди. Не заведено, щоб помічник капітана виходив на шлюпці, і як я не хитрував, Вовк Ларсен ні разу на те не погодивсь. Якби він погодився, то я вже якось примудрився б забрати з собою міс Брустер. А тим часом справи на судні помалу оберталися так, що я боявся подумати, що далі буде. Та хоч як я відганяв ті думки, вони настирливо лізли мені в голову.

Свого часу я перечитав чимало морських романів, де неодмінно фігурувала жінка, одна жінка серед цілого екіпажу чоловіків; але тепер я побачив, що ніколи не розумів усієї складності цієї ситуації, використовуваної й тлумаченої авторами на всі лади. І ось я стикнувся з нею лице в лице. І щоб вона зачепила мене за живе, вистачило, аби героїнею була Мод Брустер, що тепер зачарувала мене собою, як раніше чарувала своїми творами.

Годі було й уявити жінку, що менше за неї пасувала б до цього оточення. Це було ніжне, звійне створіння, струнке й гнучке, як лозинка, легке й граційне в рухах. Мені здавалося, що вона й по землі не ходить — принаймні так, як звичайні смертні. Бо вона не йшла, а