Читати книгу - "Аку-аку"

В той час, коли біля кратера Рано Рараку сушився соковитий зелений очерет, я взяв намет і вирушив до іншого вулкана, на вершині якого містились руїни селища птахо-людей. Тур-молодший тоді ще не працював з Едом і тому спустився разом зі мною єдиним можливим шляхом по стрімкій стіні до середини кратера. Такого дикого ландшафту ми ще не бачили ніде на острові. Жодного фута рівної поверхні, за винятком величезного, грузького, підступного болота, яке вкривало дно вулкана! Здавалось, ніби зелений шпинат затягнув величезний котлован, обрамований з усіх боків прямовисними скелями.

Фотограф теж спустився з нами. По скелях і вузьких виступах він лазив, мов гірський козел, але грузьке болото в глибокій ямі не припало йому до серця. Схил, на якому ми стояли, був стрімкий, а пробуючи стати на дно, ми попадали або у воду, або болото колихалось під, нами, мов натягнута гума. Нам довелось спорудити поміст із зелені та очерету, щоб поставити на ньому намет, інакше ми поскочувались би в багно. Там, де над головою не здіймалися кручі, тягнулися осипи, такі стрімкі, що, видираючись по них, можна було викликати великий обвал. В небагатьох місцях, де можна було б пролізти, густо росли дерева й кущі. В цьому кратера остров'яни й тепер брали для себе дерево. Тут ми мали можливість нарубати дров і запалити всередині вулкана веселе багаття. А коли сон покликав нас до намету, ми склали хвалу невідомому мореплавцю Уру, що дав нам такий чудовий очеретяний матрац.

Досі ще ніхто не досліджував цього гігантського болота, тому ми вирішили побути на дні вулкана кілька днів. Адже, коли вірити легенді, саме тут вперше посадили південноамериканський очерет. Вже перші іспанці, які прибули на острів з Перу, пізнали в цьому очереті тотора інків, а сучасні ботаніки підтвердили, що це справді так. Ми хотіли дістати проби торфу з такої глибини, з якої тільки дозволить взятий нами з собою спеціальний восьмиметровий бур. Ми знали, що саме в такому болоті квітковий пилок і залишки рослин зберігаються на вічні часи. Професор Селлінг з Державного музею в Стокгольмі дослідить проби під мікроскопом і розповість про флору острова Пасхи минулих епох. Якщо нам пощастить, то квітковий пилок у торфі дасть відповідь на два запитання: чи був колись острів покритий лісом і коли саме потрапив сюди південноамериканський очерет. А втім, і так видно було, що очерет занесено сюди давно, бо величезне озеро площею сто п'ятдесят гектарів геть заросло зеленим тотора і мало вигляд гігантської плантації цукрової тростини, на якій тут і там виднілися коричньові островки драговини, завалені перегнилим очеретом. Здавалось, що ходити по цьому болоті дуже небезпечно, та все це залежало від звички. Остров'яни ходили по ньому протягом віків і проклали надійні стежки до окремих одкритих озерець. В посуху їм доводиться спускатись у кратер по воду.

Остров'яни вірили, що озеро не має дна, а патер Себастьян розповідав, що хтось спускав у нього стоп'ятдесятиметровий лот, але дна так і не дістав.

Тут, у глибокому котловані, сонце розбудило нас пізно, і поки ми лежачи роздмухували вогнище, щоб зварити кофе, прибув Тепано, бригадир Едових землекопів, який мав бути нашим провідником у цьому грузькому болоті. Ми вирушили в незвичайну прогулянку до місць, які я визначив для буріння. Ступаючи по драговині, що хиталась у нас під ногами, ми спочатку опинились у дрімучому лісі очерету, густого, мов щітка, й високого, як стіни в кімнаті. Він пнувся вгору з могутніх пластів зогнилого очерету, який хапав нас за ноги і тягнув у підступну глибину. Нам весь час доводилось підгинати стебла молодого очерету, щоб мати опору під ногами. Продершись крізь цю густу барикаду біля берега, ми побачили все болото. Воно розляглось перед нами, ніби клаптева ковдра, рябіючи коричньовим, жовтим, зеленим та чорним кольорами. Тут опора вже була не така надійна. Подекуди доводилось іти по кісточки у воді по рухливому дну, а подекуди ми навіть загрузали по коліна в мох і багно. Болото навколо нас булькало і хлюпало, і ми поспішали витягати ноги, щоб не загрузнути ще глибше. Тут і там торф прорізували вузькі щілини, заповнені коричньовою водою. Коли ми перескакували через них, драговина під нами загрозливо хиталась. В багатьох місцях ріс купками високий очерет, неначе маленькі гайки. В одному місці, вибравшись із такого гайка, ми з Тепано і Туром провалились з головою у воду, закриту товстим шаром ряски. Але Тепано запевнив нас, що тут ніде не засмоктує, і для того, хто вміє плавати, небезпеки немає. Заболочені і заквітчані зеленою ряскою, ми скидались на водяників.

Сонце в цьому закритому котловані так пекло, що навіть озерця з темною водою вабили купатися. На поверхні вода була тепла, а в глибині — холодна, як крига. Тепано настійливо просив нас не занурюватися з головою, бо якось один остров'янин пірнув і більше не випірнув, заблудившись під драговиною.

Ми не знайшли придатних для буріння місць. Бур швидко пробивав м'який шар торфу і натрапляв знову на воду. Часто цей шар був завтовшки в три-чотири метри і складався з переплетеного відмерлого очерету. Ми пробували виміряти лотом водоймище і на різних глибинах натрапляли на підводні шари торфу, але ні разу не досягли справжнього дна кратера. Тепано розповів, що відкриті озерця не залишаються на одному місці, вони з року в рік пересуваються, змінюючи свою, форму, — в цьому диявольському казані все завжди рухається.

Надвечір Тепано вирушив назад через гребінь кратера. Разом із ним подався і фотограф. Ми з Туром залишились ще на кілька днів пошукати придатнішого для буріння місця. Тепер ми вже знали всі таємниці болота: по кольору і вигляду драговини ми навчилися вгадувати, куди краще ступати ногою.

Наступного дня ми пройшли все болото і на протилежному його кінці натрапили на мур в чотири метри заввишки, густо зарослий кущами та в'юнкою зеленню. Видершись нагору, ми опинились на древній, зробленій рукою людини, терасі. Звідси видно було ще чотири чи п'ять таких споруд, що здіймались одна над одною вздовж стін кратера. Обходячи їх, ми знайшли кілька низеньких чотирикутних отворів-входів до підземних кам'яних хатин, схожих на оселі птахо-людей на вершині Оронго. Так цілком несподівано ми натрапили на стародавні руїни, про які не знали навіть самі остров'яни, принаймні вони нічого про них не розповідали відвідувачам. Багато плит у мурі були прикрашені напівстертими рельєфними і контурними зображеннями людей, птахів, казкових тварин,