Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Інші пів’яблука 📚 - Українською

Читати книгу - "Інші пів’яблука"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інші пів’яблука" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 59
Перейти на сторінку:
чує, хитає головою, провадить своє.

– Я так собі чітко уявляла: от кам’яниця Генсьоровська – теперішній будинок № 9 на вулиці Театральній. – Її годі було спинити. – У ній останні два роки жив Меретин із сім’єю, оселився там 1757 року. Згадала цей будинок, побачивши його в Інтернеті, – наріжний, навпроти катедри, з шістьма портретами-погруддями. Той, знаєш, де був колись «Школярик»? Де ми купували усе причандалля до першого вересня? А перед тим – відома книгарня «Губринович і Шмідт» на два поверхи. Але тепер не про це. Воно завжди так: назбирується матеріалу більше, ніж потрібно на книжку. Отож, почала копати глибше, шукати, як Театральна називалася на той час, і побачила, що йдеться про інший будинок, що справді стояв на цьому місці. Настрій підупав: я вже таку картинку бачила саме біля нього! Тоді думаю: не цей будинок, інший, але ж тут стояв!.. І вчора написала епізод. О шостій ранку вже була за комп’ютером. Про те, як Пінзель з Маріанною та сином приїздять до Львова, йдуть на гостину до хрещеного батька Бернарда – шестирічного на той момент хлопчика. Молодшого Антона ще нема на світі, він народиться за кілька місяців по смерті батькового друга, хрещеного батька свого брата. Це буде 1759 року. Але до цього ще майже рік, ще тільки 1758-й… Меретин живе в новому помешканні. У Годовиці йде будівництво храму… Вони вдвох працюють над кількома спільними проектами, як сказали б тепер. А вже 1762 року Маріанна, вже двічі вдовиця, виходитиме заміж утретє… Пінзель лише на два роки переживе Меретина. Все так сталося, як чуло її серце.

Галя робить паузу, наче про щось згадує. Луїза не полохає тиші.

– От ми були в Годовиці, – повертається до теми Галя, – а це ж певною мірою символ його сімейного життя. Костел Усіх святих у Годовиці почали будувати 1751 року, саме того року, коли Пінзель узяв шлюб з Маріанною-Єлизаветою, а закінчили 1758-го, коли Маріанна вже носила під серцем другу дитину. Пінзелю залишалося жити лише кілька років…

– А як вулиця Театральна тоді називалася?

– Довга. Німецькою – Lange Gasse. Вона справді була найдовша у львівському середмісті. Лише через сто років дістала назву Театральна.

– Коли ти говориш про те, що пишеш… – Луїза всміхнулася, – очі в тебе, наче маєш температуру сорок, не меншу. – Поторсала заскочену зізнанням Галю. – І мені це подобається! Навколо тебе магнітиться повітря.

– Та ну…

– Так. Кажу ж. Ірина така сама. Як почне! Ніхто його не розуміє так, як я! Пінзель – це не вівтарний майстер, це майстер-карнавал! Він не завжди серйозний, він із нас іноді кепкує, але з серйозним обличчям. Та в нього навіть ангели шкіряться, зуби показують. Ви що, не бачите? Отак послухаєш її, і хочеться сказати: ну чого ти так хвилюєшся? Ну, ангели, ну, з зубами. Що ви з Галкою так хвилюєтесь?

– А того, що без цього завзяття нічого путнього не вийшло б. Треба бути трохи схибленим – та що там! – шизанутим на тому, що робиш, у що заглиблюєшся…

– Ага. Я знаю. Було таке в біографії.

– Телебачення?

– Угу.

– А тепер що?

– А тепер просто робота. Іноді дуже цікава й завжди прибуткова.

– Знаєш, що тобі скажу? Ненадовго ця твоя теперішня робота.

Луїза глянула, закусила пасмо волосся.

– Ти просто Кассандра.

І розповіла про свої останні спостереження та підозри. Спочатку їй було невтямки, що тих бізнесменів приваблює в зустрічах у клубі ділових людей, а згодом зрозуміла: це своє рідний узаконений рекет. Але там і голки не підсунеш. Геленин чоловік, впливовий політик і бізнесмен, у тому клубі збирав данину.

Важко було не зауважити потужну концентрацію нещирості та приховані взаємозв’язки між відвідувачами клубу. Вони прозирали у поглядах, жестах і навіть мовчанні. А коли взяти до уваги ще уривчасті фрази та випадкові коментарі, то багато що зрозуміла б і стороння людина. Отож, саме дрібниці, вловлені пильним оком, і цікавили Гелену над усе. Вона слушно вважала, що найголовніше ховається в деталях, тому докладно розпитувала Луїзу після кожного заходу. І Луїза збагнула нарешті, за що їй платять. За інформацію, за спостережливість і вміння оцінити ситуацію.

– Тому й кажу тобі: так, ти вгадала. Моя робота з Геленою добігає кінця. Тому поспішаю натішитися вільними днями, такими як сьогодні. Бо завтра доведеться знову виходити на лови. Я чула, як Гелена дорікала своєму помічникові Богдану – ти бачила його в «Зубрівці». Дивися, мовляв, так можна й без роботи залишитися, після п’ятдесяти нової роботи не шукають… «Ой-йой, – подумала я. – Не шукають! Як хто…» Але це буде завтра. А нині є пропозиція перебрати мій гардеробчик. Згода?

– Так, так і ще раз так!

– Даси кілька порад, відберемо те, що вже час списати, – і тоді в місто.

– Добре, добре. Люблю це діло.

Шафи в Луїзиному помешканні ховалися в бічних частинах арки, наче підтримували стіни обабіч вікна. Тримала у цих нішах одяг, книжки та інші потрібні речі. В Луїзиному гардеробі панував лад, усе було на своїх місцях, на вішаках та на поличках у рівних стосах, у якихось зручних підвісних торбинках з безліччю кишень, у металевих сітчастих кошиках і в кошиках з лози.

– А в мене, – призналася Галя, – недовго порядок тримається. Як почну зранку збиратися, можу за кілька хвилин усю шафу перевернути догори дриґом і абияк усе запхати назад…

– Бо ти поспішаєш… Згадай пораду баби Ксені: не квапся!

– Легко сказати – не квапся. Може, щоб опанувати цю науку, мені й життя забракне, а може, колись подумаю: «От, нарешті не кваплюся, і що тепер робити?»

Жакети, курточки, піджаки та кофтинки для Луїзи зазвичай шили на спеціальне замовлення в Ірининому ательє. Вони не були ультрамодні, їхня універсальність і позачасовість, власне, й давали змогу носити їх довго, поєднуючи з новомодними варіантами джинсів, штанів та спідниць.

– А що ти маєш під цей піджачок? Покажи.

Галі закортіло подивитися, що надягає Луїза під чорний піджак із зеленою спідкою коміра й зеленою підкладкою. Вона його, здається, ще не бачила, а то запам’ятала б: такий він був особливий.

– А от під нього, на жаль, нічого й не маю, – озвалася Луїза. – Примхливий він: ніяк не може дібрати собі пари.

– А ця спідниця?

– Ні, не пасує. Вони разом – як бузина й дядько з Києва. Я пробувала. Знаєш, із чим найкраще поєднується? – Луїза засміялася. – З чорною мереживною білизною.

– Непоганий варіант…

– Правду кажу тобі. Мінімалізм у дії.

– Тоді знаєш що? Моя чорна мереживна спідниця – твоя.

– Яка спідниця?

– Та, що

1 ... 49 50 51 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інші пів’яблука"