Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніка заводного птаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: 💛 Фентезі / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 202
Перейти на сторінку:
жахливою смертю. Ось вони… — Він подивився у бік монгольських солдатів. Здоровань з ручним кулеметом витріщився на мене, посміхаючись своїми брудними зубами. — Вони люблять убивати — і роблять це витончено. Вони, так би мовити, мастаки цієї справи. Монголи ще від часів Чингісхана отримували насолоду від жорстоких звірств. І добре зналися на способах, як умертвити людину. Ми, росіяни, добряче від них натерпілися. Про це нам розповідають на уроках історії. Чого тільки не витворяли монголи давно колись на Русі! Коли вторглися туди, убили мільйони людей. Без жодного сенсу. Ви чули про те, як одного разу в Києві вони захопили кілька сотень бояр і всіх знищили? Зробили поміст із грубих дощок, поставили його на бранців і влаштували на ньому бенкет. Люди вмирали, розчавлені тягарем. Хіба звичайній людині спаде таке на думку, га? А ви як гадаєте? Стільки часу витратили! Як готувалися! Це ж непросто зробити. А от вони змогли. Чому? Бо для них це насолода. Вони й тепер цим не гребують. Я сам недавно був свідком такого. Я вважав, що у своєму житті досі бачив багато чого страшного, але тієї ночі, пригадую, зовсім утратив апетит. Ви мене розумієте? Може, зашвидко говорю?»

Ямамото похитав головою.

«От і чудово! — сказав росіянин, але, закашлявшись, зробив паузу. — Звісно, для мене це буде вдруге, але, можливо, до вечора апетит повернеться, якщо все пройде гладко. Та, як на мене, краще було б уникнути зайвого смертовбивства».

Заклавши руки за спину, росіянин якийсь час дивився на небо. Потім добув рукавички й глянув у бік літака.

«Прекрасна погода! — сказав він. — Весна. Трохи прохолодно, але в міру. А от як настане спека, комарі з’являться. Страшно набридливі створіння. Звичайно, весна набагато приємніша, ніж літо. — Офіцер знову витягнув цигарницю, добув сигарету й прикурив від сірника. Поволі затягнувся і так само поволі випустив струмок диму. — Востаннє запитую: ти справді нічого не знаєш про листа?»

«Нєт», — коротко відповів Ямамото.

«Чудово, — проказав росіянин. Потім ще раз повторив: — Чудово», — й, обернувшись до монгольського офіцера, щось сказав йому по-монгольському. Той кивнув і передав наказ солдатам. Вони притягли звідкись колоди, спритно обтесали їх багнетами і зробили з них чотири гострих коли. Потім відміряли кроками потрібну відстань і каменем забили коли глибоко в землю приблизно у вершинах чотирикутника. Уся ця підготовка, як мені здалося, забрала хвилин двадцять. А що буде після того, я не здогадувався.

«Для них вишукана розправа — однаково що вишуканий обід, — сказав росіянин. — Що довша підготовка, то більша радість. Якщо треба когось порішити, досить одного пострілу — бах! — і готово. Для цього досить однієї миті. Але так… — він поволі провів кінчиками пальців по гладкому підборіддю, — нецікаво».

Солдати зняли з Ямамото мотузки й, підвівши до колів, прив’язали його до них за руки й ноги. Він лежав розпластаний на спині, і на його оголеному тілі видніло кілька свіжих ран.

«Як ви знаєте, монголи — кочівники, — сказав офіцер. — Вони розводять овець, їдять їхнє м’ясо, стрижуть вовну й обдирають шкуру. Іншими словами, вівці для них — ідеальні тварини. Вони з ними нерозлучні все життя. Надзвичайно вправно здирають з них шкуру. І будують зі шкур юрти та шиють одяг. Ти коли-небудь бачив, як монголи здирають шкуру?»

«Якщо хочете мене вбити, то робіть це швидше», — сказав Ямамото.

Росіянин, повільно потираючи долоні, кивнув.

«Будь спокійний, ми тебе обов’язково вб’ємо. Не турбуйся. Щоправда, доведеться витратити багато часу, але тобі нема чого переживати. Спішити нема куди. Навколо, куди око сягає, лише самий степ. І часу в нас скільки завгодно. А крім того, я хотів би тобі дещо розповісти. От хоч би про те, як монголи здирають шкуру. У будь-якій їхній громаді є, так би мовити, фахівець із цієї справи. Професіонал, який справді майстерно здирає шкуру. Можна сказати, дивовижно. Те, що він робить, — просто мистецтво. За одну мить справляється. Так швидко, що істота, з якої живцем здирають шкуру, навіть не встигає нічого відчути. Однак… — він знову витягнув з нагрудної кишені цигарницю і, тримаючи в лівій руці, застукав по ній пальцями правої, — це, звісно, не так. Насправді істота, з якої живцем здирають шкуру, зазнає страшного болю. Неуявленного болю. Та поки настане смерть, мине багато часу. Вона, звичайно, настає від величезної втрати крові, але не відразу».

Він клацнув пальцями. Монгольський офіцер, з яким росіянин прилетів, вийшов наперед і добув з кишені шинелі ніж у піхвах — такий же, як у солдата, що недавно показував, як перерізують горло. Монгол витяг його з піхов і підняв угору. Його сталеве лезо тьмяно забіліло в промінні вранішнього сонця.

«Ось цей чоловік і є таким фахівцем, — оголосив росіянин. — Поглянь лишень на цього ножа! Це спеціальний ніж, призначений для здирання шкури. Прекрасний виріб! Його лезо тонке й гостре, як у бритви. А яка висока техніка в цих майстрів! Бо вони впродовж тисячі років білують тварин. А з людей вони шкіру здирають так, ніби чистять персик. Акуратно, гарно, без жодного розриву! Може, зашвидко говорю?»

Ямамото мовчав.

«Роблять це поступово, — вів далі росіянин. — Щоб здерти шкіру чисто, без розривів, найголовніше — не спішити. Якщо тим часом захочеш щось сказати, кажи — і ми все зупинимо. І тоді тобі не доведеться вмирати. Він уже не раз робив таку процедуру, і до кінця жодна людина не витримувала — розв’язувала свого язика. Я хотів би, щоб ти це запам’ятав. Бо що раніше ми зупинимо, то краще буде для нас обох».

Монгольський офіцер, схожий на ведмедя, з ножем у руках, поглянув на Ямамото й посміхнувся. Я досі добре пам’ятаю цю посмішку. Бачу її уві сні. І ніяк не можу забути. Після того монгол взявся до роботи. Солдати притиснули коліньми й руками Ямамото до землі, а офіцер ножем старанно здирав з нього шкіру — справді так, ніби чистив персик. Мені несила було на це дивитися. Та як тільки я заплющив очі, солдат стусонув мене прикладом гвинтівки. Стусав доти, доки я не розплющив очей. Та в обох випадках я чув голос Ямамото. Спочатку він стійко терпів, але потім почав стогнати. Цей стогін, здавалося, долинав з іншого світу. Спочатку монгол швидким рухом зробив надріз на правому плечі Ямамото й почав здирати шкіру з руки. Робив це повільно, старанно, майже з любов’ю. Як казав раніше росіянин, його вправність межувала з мистецтвом. Якби не стогін, то можна було б подумати, що болю взагалі немає. Однак стогін видавав,

1 ... 49 50 51 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха"