Читати книгу - "Убити пересмішника"

Вулицею пройшла міс Стефані Крофорд. Її голову прикрашав капелюх, на руках — рукавички.

— Гм-м,— мовила вона,— стільки людей, можна подумати, що там виступатиме сам Уїльям Дженінгс Брайєн.

— Куди це ти прямуєш, Стефані? — гукнула міс Моді.

— Загляну до «Джітні Джангл», треба дещо купити.

Міс Моді здивувалася: вона не пам’ятала, щоб міс Стефані ходила коли-небудь до крамниці в капелюсі.

— Може, зайду на хвилинку в суд,— призналася міс Стефані,— подивлюся, що там Аттікус затіває.

— Будь обережна, а то, чого доброго, вручить повістку...

Ми попросили міс Моді, щоб вона пояснила, що це означає. Міс Моді сказала — міс Стефані, певно, знає про цю справу стільки, що може виступити в суді як свідок.

Ми чекали до полудня, поки Аттікус прийшов на обід. Він сказав, що весь час, з самого ранку, відбирали присяжних. По обіді ми заскочили до Діла і втрьох подалися в місто.

Це справді був незвичайний день. Біля конов’язі — жодного вільного місця, під кожним деревом стояли мули, вози, площу перед будинком суду заповнили люди, які розмістилися прямо на землі, на розстелених газетах, здебільшого компаніями, їли печиво з патокою, запивали теплим молоком просто з глечиків. Справжнісінький пікнік. Один жує холодну курку, другий ласує смаженою свининою. Заможніші запивали страву кока-колою, купленою поряд в аптеці разом із скляночками. В натовпі вешталися замурзані діти, матері годували своїх немовлят.

Край площі під сонцем спокійно сиділи негри, їли сардини з печивом і запивали запашною негі-колою. Містер Дольфус Реймонд сидів з ними.

— Джем,— сказав Діл,— він п’є з пакета.

Містер Дольфус Реймонд і справді пив, тримаючи в роті дві жовті соломинки (такі продають в аптеці), кінці яких були в середині пакета з цупкого паперу.

— Ніколи не бачив, щоб хтось так пив,— промимрив Діл.— Як він ухитряється не розлити?

Джем засміявся.

— У нього в пакеті пляшка від кока-коли, а в ній віскі. Це для того, щоб жінки не хвилювалися. От побачиш, він з того пакета смоктатиме до вечора: докінчить пляшку — піде знову наллє.

— Чому він сидить з кольоровими?

— Він завжди так. Мені здається, що вони йому подобаються більше, ніж білі. Живе в самому кінці округу, в глушині. З ним кольорова жінка і ціла купа дітей-мулатів. Я тобі покажу, якщо вони прийдуть.

— Зовні він не схожий на покидька,— сказав Діл.

— Який же він покидьок, у нього чималий клапоть землі по той бік річки, вздовж берега, рід його старовинний, порядні люди.

— Чого ж він так дивно поводиться?

— Йому так подобається,— відповів Джем.— Кажуть, він ніяк не може отямитися після свого одруження. Його дружиною мала стати котрась із Спендерів. Готувалося пишне весілля, але не вийшло... Після заручин наречена пішла в свою кімнату і застрелилася. З рушниці. Пальцем ноги натиснула на спуск.

— Знає хто, яка причина?

— Ніхто до пуття не знає, крім самого містера Дольфуса,— відповів Джем.— Кажуть, ніби вона дізналася про ту негритянку і що він хотів одружитись і негритянку тримати. Відтоді він і п’є. А малюків не кривдить...

— Джем, а що таке — мулат?

— Напівбілий, напівчорний. Ти їх бачила, Всевидько. Знаєш отого рудого, кучерявого рознощика з аптеки? Він напівбілий. Їм не позаздриш.

— Чого?

— Їм нікуди приткнутися. Кольорові не визнають їх за своїх, бо вони напівбілі; білі не приймають до себе, бо вони напівчорні. Так і плутаються посередині, ні сюди ні туди. А містер Дольфус, кажуть, одіслав нещодавно двох своїх дітей на північ. Там на це не зважають, кольоровий ти чи ні. Онде один з них.

У нашому напрямку простувала негритянка, рядом, чіпляючись за її руку, перебирав ніжками маленький хлопчик, і мені здалося, звичайний негритянський хлопчик; шоколадний полиск шкіри, широкі ніздрі, гарні зуби. Він весело підстрибував, і негритянка смикала його за руку, щоб не пустував.

Джем зачекав, доки вони поминули нас.

— Цей малюк — мулат,— сказав він.

— Звідки ти знаєш? — запитав Діл.— Чорний, та й годі.

— На вигляд інколи важко відрізнити, треба ще знати, хто він. А цей — напів-Реймонд, тут нема сумніву.

— Як же ти вгадуєш? — запитала я.

— Кажу ж тобі, Всевидько, я просто знаю.

— Може, і ми негри? Звідки тобі відомо, що ні?

— Дядько Джек Фінч каже, що це справді невідомо. Наскільки він знає, Фінчі завжди були білі, хоч і не виключено, що батьківщина наших предків — Ефіопія.

— Ну, коли це далекі предки, то й далекі часи, а те, що було давно, до уваги не береться.

— Я теж такої думки,— сказав Джем,— але в Мейкомбі вважають: якщо в тобі є хоч крапля негритянської крові, ти негр. Ого, та ви тільки подивіться...

Враз уся площа заворушилася, ніби якась невидима сила підняла людей. На землі валялися газети, клапті паперу і целофану. Діти бігли до своїх матерів, немовлят брали на руки. Чоловіки в наскрізь пропотілих капелюхах збирали свої сім’ї і, наче пастухи, вели їх до дверей суду. В кінці площі підвелися негри, з ними і містер Дольфус Реймонд, почали струшувати пилюку з штанів. Серед негрів було всього кілька жінок та дітей, це надавало святковій атмосфері відтінку буденності. Біля входу негри зупинилися, терпляче ждали, поки пройдуть білі з своїми сім’ями.

— Давай зайдемо,— сказав Діл.

— Ні, заждімо, доки всі зайдуть; може, Аттікус не хоче, щоб ми тут були, а ми ж, певно, натрапимо на нього.

Будинок мейкомбського окружного суду дещо скидався на арлінгтонську радіостанцію: бетонні колони, що підтримували верхню частину будівлі з південного боку, були надто масивні для такої легкої ноші. В 1856 році старий будинок суду згорів, лишилися тільки колони. Після пожежі до них прибудували нову будівлю. Точніше, побудували, незважаючи на колони. За винятком південного порталу, будинок цей був витриманий у ранньовікторіанському стилі і з північного боку мав досить скромний вигляд. Зате з протилежного боку грецькі колони аж ніяк не пасували до великої вежі дев’ятнадцятого століття, в якій містився іржавий і дуже ненадійний годинник. Але разом з тим усе свідчило, що жителі цього міста сповнені рішучості свято берегти кожний камінчик, що нагадує минуле.

Щоб пройти на другий поверх до залу суду, треба було поминути різні напівтемні нори: податковий інспектор, збирач податків, секретар окружного управління, присяжний повірений, роз’їзний секретар, суддя у справах спадщини — всі вони тулилися в холодних закапелках, де пахло прілим папером, вогкістю і вбиральнею. Тут і вдень вмикали світло, а дощана підлога була завжди вкрита шаром пилюки. Мешканці цих закутків були до пари помешканню: миршаві, з сірими обличчями чоловіки, здавалося, не відали, як світить