Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Досить прикметною є підсумкова оцінка В. Винниченком всього правління П. Скоропадського. Її не можна назвати ні імпульсивною, ні несподіваною, незваженою. Навпаки, вона може бути прикладом масштабного осмислення найважливіших уроків пережитого Україною, її народом гіркого досвіду. «В цій добі, — наголошує автор "Відродження нації", — історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державности, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така»[418].

В. Винниченка найбільше обурювало те, що внаслідок підступної поведінки русофілів, які заполонили урядові структури, сталася зміна настроїв широких мас щодо власної державності, щодо національної справи, української ідеї. «Але що найшкодливіше було для українського відродження, — зазначав відомий політичний діяч — то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т. п. Роблячи всякі насильства й жорстокості над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. Порячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім'я української держави»[419].

В. Винниченко називав таку поведінку «русько-німецькою змовою» «лизогубів, гутніків, старост, офіцерні», яка приносила швидкі результати: «Селяни й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, що вони іменно за офіцерсько-панську українську державність мусіли так тяжко розплачуватись, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українського національного відродження. Слова "Україна", "Українська Держава" тепер асоціювались у них з словами "Німецьке військо", "Гетьман", "пани", "старости", "карні експедиції", "офіцерня", "різки" й усяке инче стряхіття»[420].

В основному з оцінками соціал-демократів збігаються підходи до ситуації й українських есерів. Хіба що вони ще різкіші, категоричніші.

Вірний своїй дослідницькій соціологічній схемі, в якій елементи соціальні обов'язково поєднувалися з елементами національними (або нашаровувались на них), М. Шаповал вважав, що «гетьманський переворот поставив проти себе дві сили: російсько-жидівську буржуазію, поміщиків і українських куркулів проти українських селянсько-робітничих мас, або коротше: чуже місто проти українського села»[421].

Не маючи під собою скільки-небудь серйозного соціального підґрунтя, гетьманщина не могла надійно спертися й на будь-яку українську політичну силу, наприклад, на політичну партію.

Гетьманський переворот «освятила» (дала назву своєї «фірми») Українська партія хліборобів-демократів. Проте вона була слабо організованою і не могла претендувати на всеукраїнський характер: за оцінками П. Христюка, «до самого перевороту була властиво групою куркулів Лубенського повіту»[422].

Зусилля партії, спрямовані на повалення Центральної Ради, координувались з діяльністю поміщицької неукраїнської організації — «Союза земельных собственников» (що потім прибрав собі назву «Всеукраїнського союзу земельних власників»). Хлібороби-демократи увійшли у тісне порозуміння з «Союзом земельних собственников» і провели спільний з'їзд, який, як відомо, закінчився «виборами» гетьмана. Щоправда, при цьому стався невеликий конфуз. Приїхавши на спільний з'їзд, провідники «хліборобів» зрозуміли, що зі з'їздом пов'язуються далекосяжні плани: справа може закінчитись не просто розгоном Центральної Ради й запровадженням гетьманства (цього вони всією душею прагнули), а чимось набагато серйознішим. Наприклад, переходом всієї державної влади в Україні цілком і неподільно до інонаціональної великої аграрної і промислово-фінансової буржуазії, відтісненням їх — «хліборобів», що так дбайливо торували собі стежку до влади. З тієї причини «хлібороби» намагалися 28 квітня 1918 р. знайти компроміс з Центральною Радою, а наступного дня планували осібне (від делегатів «Союза земельних собственников») засідання. Однак німецькі генерали призначили на 29 квітня 1918 р. «вибори» гетьмана й недвозначно заявили «хліборобам», що гетьмана має обирати весь «народ» вкупі — на одному з'їзді. Окремого засідання «хліборобів» не відбулося. Вони брали участь у виборах «ясновельможного пана гетьмана».

Щоправда, після «виборів», З0 квітня 1918 р., члени УДХП влаштували власне зібрання, на якому, з одного боку, вітали зміни в Україні, а з іншого — висловили побоювання, що «ясновельможний» може замість «хліборобсько-хуторянської» розбудовувати «велико-панську», «поміщицько-буржуазну Україну». Тому хлібороби-демократи підготували особливу заяву до гетьмана й ухвалили запросити його на свій з'їзд, щоб порозумітись із ним щодо майбутньої ролі українських сільських господарів у розбудові гетьманської держави.

«Ясновельможний пане Гетьмане! — говорилось у документі. — Ми, українські хлібороби-демократи, знаємо, що без сильної влади не може бути доброго ладу. Але ця влада мусить бути щиро народньою, демократичною, щиро українською. Влада мусить бути сильною не тільки багнетами, але, головне, державним розумом і любов’ю усього українського народу. Ми будемо вважати таку владу державно-розумною, котра піде золотою серединою, котра, взявши приклад з великих культурних держав, буде дбати про весь нарід, не дасть запанувати в державі українській ні голоті, ні великим багатирям, а зуміє заслужити любов всіх чесних і вірних синів України. Аби нова влада заслужила любов і признання всього народу, потрібно, щоб вона твердо заявила, і заяву ту в найближчі дні затвердила ділом про те, що: 1) Метою нової влади є незалежна, вільна, народня українська держава; 2) Що буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду після того, як настане спокій на Україні і во всякім разі не далі, як через шість місяців, і що виборчий закон не позбавить прав виборчих широких верств селянства і взагалі громадянства і не буде вужчим як тепер в германській державі в виборах до парляменту; 3) Що після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде; 4) Що тимчасові розпорядження української влади в справі земельній будуть тількі такі, які не перешкодять Державній Раді провести широку земельну реформу, направлену до того, аби великі маєтки на законній підставі були подроблені у власність між хліборобами; 5) Що во всякім разі до скликання Державної Ради спекуляція землею не буде дозволена і не буде дозволено купувати землю нікому, опріч українських селян; 6) Що в Українськім Уряді більша частина людей буде належати до тих, хто давнею працею показав свою вірність українській національно-державній ідеї і своє розуміння потреб селянства і робітників; 7) Що в Українськім Уряді є місце тільки для вірних синів України і не може бути людей, які тягнуть до Росії або до Польщі; 8) Що в цей