Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Я бачу, що я у приміщенні, але це, скоріш за все, не лікарня, хоча стіни і двері пофарбовані білою фарбою. Поруч зі мною нікого нема, а навпроти мене все таки вікно, з якого яскраво вливається сонячне проміння і падає на паркет. Вітер гойдає білу, у дрібненький горошок, гардину. Я не знаю, де я. Це місце мені невідоме. Роздивляюсь надовкола. Кімната дуже велика, але із мінімальною кількістю меблів: великий шкіряний диван, на якому я власне лежу; поруч невелика тумба із нічним світильником у вигляді канделябра; біля вікна старезна шафа, напевно ще із позаминулого століття, а коло шафи бамбукове крісло-гойдалка. Проте, на підлозі дорогий, саме зараз модний, персидський килим, а в кутку величезне дзеркало висотою зо два метри на кованих ніжках. Я мало розуміюсь у стилях дизайну, але видно, що у господаря хороший смак, бо зумів дуже вміло поєднати бароко і авангард. А для цього й кошти потрібні немалі. Не достатньо одного бажання.

За дверима напевно є ванна або кухня, бо чую, як ллється вода. Точно, в сучасних квартирах ванні кімнати розміщують поряд зі спальнями. Але, навіть, якщо я тут провела ніч, це не вказує, що ця кімната служить спальнею для господарів.

— Гей! Є хто живий? — покликала я, відриваючи голову від подушки.

Голова сильно заболіла. Аж до темноти в очах боліла права скроня. Я вхопилася рукою за болюче місце. Що це: на скроні було щось липке і неприємне на дотик. Кров, так, це кров, бо пальці червоні. Ото я ще й голову собі розбила, що зараз розколюється навпіл. Ото дурепа! Навіть померти по людськи не змогла. Хто ж мене врятував?

Двері відчинились. До кімнати увійшла молода дівчина з підносом у руках.

— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте?

— Доброго, — відповіла монотонно я, бо для мене він добрим зовсім не був.

Дівчина усміхнулась у відповідь.

— Хто ви? Я де? — запитала я примруживши очі, бо пекли від ясного світла.

— Я Ніна. Ви у помешканні художника Юліана Світловського.

— Яким чином я тут опинилась?

— О, а цього я не знаю. Я недавно прийшла і застала вас тут. В нас таке часто буває…

— Ага, то ви не господиня?

— Ні, я працюю тут гувернанткою.

— А сам господар де?

— Пішов кудись у місто за своїми справами, а мені записку залишив, щоб я піклувалася про вас до його приходу і нікуди вас не відпускала.

— А коли повернеться ваш господар? — випитувала я у дівчини, бо не мала ніякого бажання вилежуватися на чужих диванах.

— Не знаю: буває, що вертається за годину, а буває — за кілька днів. — відповіла дівчина усміхнено, витримуючи усі правила мовного етикету.

— Що? Мені що тепер сидіти тут, і чекати, коли ваш пан повернеться? — нервувала я. — Зараз я приведу себе до ладу і піду. А господареві передайте, що я йому вдячна за все: і що мені життя врятував, і що надав допомогу, але я не маю ані часу, ані бажання тут більше затримуватись.

— Ваша ванна готова, — вказала дівчина рукою на протилежну від мене стіну, за якою скоріше я чула шум води, не звертаючи ніякої уваги на мої слова. — Ось ваш сніданок. Після нього ви приймете ванну і я перев’яжу вашу рану. Смачного!

Дівчина поклала піднос на тумбу поряд з диваном. Філіжанка кави парувала, і наповнювала кімнату приємним ароматом. У невеличкій порцеляновій мисочці був полуничний йогурт. Високий кришталевий стакан із гранатовим соком виблискував на сонці і розкидав по стінах червоні цятки. Вівсяні тістечка мали неймовірно апетитний аромат, і було ще літеплими. Мабуть їх спекла сама Ніна, або придбала, по дорозі для господаря. Видно було, що такий сніданок у цій оселі звичайна річ, але вражало те, що тут уміють «тримати клас». Так харчувались тільки давні аристократи, бо в наш час більшість обходяться кавою, максимум із молоком.

Випивши кави і скуштувавши тістечко, я поспішила до ванної. Відчинивши двері я зупинилась на мить: біла величезна ванна у вигляді мушлі займала понад половину приміщення. Підлога була із білого перламутрового мармуру, стіни у Венеціанському стилі з колонами по боках, на яких були такі ж мармурові полички-мушлі. А в тих мушлях різноманітні пляшечки із засобами гігієни: шампуні, мила, губки, гелі…

Вікно було заслонене чи то целофаном, чи то тканиною у стилі зоряного неба, що зараз при світлі вигравало різними барвами веселки, і переливалось засвічуючи по черзі зорі. Такого мені ще ніколи в житті не доводилось бачити, і впевнена, більше не доведеться.

Скинувши із себе сорочку, я пірнула в теплу пахучу воду, і глибоко вдихнула, бо висока біла піна пахла літом і морем. Приємно було розслабитися після всього пережитого. Єдиною неприємністю були спогади про вчорашній день, які, мов чорні голодні ворони рвали моє стражденне тіло. І хоча фізично окрім рани на голові, я не відчувала болю, всередині мене, здавалось, усе рветься на шматки. Я відчувала кожну кісточку, кожен м’яз і нерв. Я була настільки напруженою, що навіть перебування наодинці із всією цією красою не допомогло хоч на хвилю забутись.

Через годину, хоча так не хотілось виходити, я все ж вийшла загорнувшись у теплий пухнастий халат, і пішла до «своєї» кімнати. Треба було одягатись і чимскоріш іти звідси. Хоча й не добре нехтувати гостинністю господаря, але це місце і ці люди мені чужі. Зачинивши двері зсередини, я пішла до крісла, на якому недавно були складені мої речі. Що це? Їх нема! Звісно, хоча панчохи були порвані і все було мокре,