Читати книгу - "Наречена Шульца"

Малював портрети, оздоблював стелі й стіни. На драбині й на риштуваннях. Зображав барвисті людські хороводи, танці, кадрилі. Під звуки оркестру й оплески публіки. Більше пурпурового, Шульце, яскравішої зелені. Справа вгорі додай блакиті! Палацик просто неба, школа верхової їзди та стіни казино. Запам’ятай: має бути радісно, веселенько! Людина, справжня людина, не має бути приречена на понурість і хворе мистецтво. Вона має право випити після роботи, поспівати у приємній атмосфері, ляснути жінку по дупі й повитріщатися на кольорові картинки на стіні. Хоча б для того, аби порівняти бабські дупи — ті, що на стінах і під рукою. Ну, факт — таку руку іноді треба було спочатку відмити від крові.

Бруно був виснажений, слабкий і хворий. Іноді пересиджував у єврейській лікарні під знайомою опікою. Він не надто б знадобився в таборі праці, де будували стайні на іподромі, оздоблювали сади й оранжереї. Як похмуро жартували самі євреї, будувався „маленький Тель-Авів”. Він не годився для такої роботи. Жив лише тому, що малював. Малював, тому й жив. Тут уже не було совєцьких напівтонів і неоднозначностей щодо того, чим могла б закінчитися відмова виконати якесь доручення. Там можна було ще думати — криком, доганою чи мордобоєм? Тут вибір був менший — куля в голову, на місці або в таборі. Тож малюй, єврею, малюй. Усе, що тобі наказую!

Скільки ще часу він заощадить для себе й найближчих? Тиждень, місяць, два місяці? Сам Ландау знає, що не вийде намалювати всього відразу. Бо ж у принца з принцесою не домальовані костюми, залишилися щонайменше фальбанки сукні й завитки жабо, котові ще бракує хвоста, а ніс бабці так скривився, що його конче треба поправити. Їм навіть не спаде на думку, хто на цих малюнках. Ці іграшки на стінах їдальні чи дитячої спальні. Це ж ми, євреї, приречені вами на винищення, ще трохи побудемо в королівських шатах. Чому б ні? Все одно ми нікому не потрібні в цьому паршивому світі. Тож бодай такими залишимося на стінах проклятих ґестапівських синів. Нехай кожної ночі дивляться на наші обличчя. Тисячу й одну ніч!

Він одягав приречених у карнавальні костюми і соболині хутра, додавав блиску й розкоші контурам їхніх облич. Семітські профілі носили золоті корони, змарнілі лицарі в обладунках тримали мечі і мчали на породистих білих конях. Каретою їхав він сам. Трикутне обличчя — рум’яне як ніколи. Зачаровані віжки в руках. Страшна казка чудес… І тільки ця маленька, але постійно присутня думка: аби тільки хтось не подумав… Не вважав, що це його справжнє мистецтво. Його б він не знімав зі стін, не пакував у папір і картон, не ховав у знайомих і незнайомих. Але завдяки ньому продовжував жити.

Великі картини з кіньми, стеля у школі верхової їзди були б навіть справжнім перепочинком, якби не вимагали стільки фізичних зусиль, якби щомиті не загрожували катастрофою. Драбини хиталися, риштування тріщали під ногами, фарба вихлюпувала з відер, руки мліли від пензлів і валиків. Прекрасних, повних життя тварин малювала людина на межі виснаження. Розвіяні гриви, плесна в пориві, груди розсікали повітря, наче таран. Вдихав у них життя, яке його самого покидало. Голодний, все більше знесилений, він все ж знав, що не може підвести ті обличчя, спалені страхом і недоїданням, які чекали вдома на заощаджений ним шматок.

Було ще щось, що він мусив урятувати. Знав, як можна використати картон, багато років показував, як його формувати, розрізати й загинати. Колись мав навіть реферат на цю тему на якійсь учительській конференції. Тепер має нагоду довести свою майстерність. Але перш ніж зробити картонні коробки — менші й більші, пласкі й об’ємні, — треба підготувати конверти і папки з пакувального паперу. Відтак, одна за одною, укладати картки, готувати їх до пакування. Одні сюди, інші туди.

Спочатку листи. Перев’язані у жмутки — до найменших коробок від Налковської, від Тувіма, від професора Шумана[143], від Дебори, від Віткаци. Листи від Юни до окремої коробки з найгладшого картону. Потім рукописи — кожне оповідання окремо до великих конвертів. „Месію” разом і окремо. Принаймні у двох примірниках. Його ще ніхто не читав, тож він найцінніший…

Насамкінець — малюнки. Їх найбільше, тож і пакунків найбільше. І роботи. Бо треба все робити обережно, не поламати крихкий папір, не поплямити брудними від останніх поправок пальцями, не намочити. Спершу дати тоненький папір для перекладання, потім звичайний пакувальний, затим складати малюнки зворотним боком один до одного й обережно ховати в конверти. Батько у хмарах, сусідка з торговиці у самих лише підв’язках, книгар, учениця… Згодом у глибині конвертів зникали оголені тіла, застиглі у гримасах жадання обличчя, що виглядали тепер, наче налякані. Голови, відокремлені від тулуба, розрізнені руки і ноги. Перші, десяті, п’ятдесяті. Помножений Бруно…

Це було найпростіше. Це ще залежало від нього. Але на те, що далі відбуватиметься з його скарбами, він вже не мав жодного впливу.

— Це все, що мені залишилось, — казав, вручаючи черговий перев’язаний шнурком пакунок своїм „арійським” знайомим. І дивився їм ув очі, наче в них можна було що-небудь прочитати. Збережуть усе чи викинуть за першої-ліпшої нагоди, вбережуть від пожежі чи знищать зі страху? А в разі потреби розпалять папером у печі?