Читати книгу - "Наречена Шульца"

Було двоє головних посланців у кращий світ — охоронці скарбів, яким довірив усього мистецького себе. Єврей і католик. За принципом — не все в одні руки. Він добре це знав. По шматочку, по пакунку. Трохи Берґманові, трохи за межі ґетто. Із тим самим благальним поглядом ув очі. Шанс мають більші кількості людей, а не окремі особи. Особа може в одну мить загинути, будинок може згоріти, окрема людина — зсунутися по стіні. А так — може, хтось виживе, не підведе, не дасть паперові спопеліти. Адже вціліють якісь горища, якісь сховки. Завжди так бувало, то чому б не мало бути й тепер?

Цей гауптшарфюрер Ландау смак мав справді панський. З'явилися картини: він, Ландау, як такий, він на коні, його коханка, його діти. Казкові сюжети в дитячій кімнаті. На всіх справжні обличчя і на всіх він сам — Бруно Шульц, — ніби навіть ось так хотів залишити свій слід для нащадків. А той платив хлібом і зупою. Іноді буряковим повидлом. Але реальною валютою був шанс вижити. Наскільки реальною, ще не було відомо.

Поки що Бруно мав певні переваги як „корисний” єврей. Вуличні „облави” його не стосувалися. Обгорнута в целофан перепустка, пристібнута до рукава, робила своє. Не мусив виконувати тяжку роботу. Його оминали вивезення до Белжця. Сам, скажімо, міг їздити потягом… До Львова, до Трускавця, до Борислава. Зустрітися з Анною, яка все більше ним захоплювалася, як, зрештою, і він нею.

Як тільки Ландау виїздив з міста, Бруно втікав. Бо вже колеги гауптшарфюрера не переймалися його примхами і прихильністю до окремих „жидків”. Навпаки, такий собі обершарфюрер Ґюнтер, наприклад, не приховував неприязні до свого зверхника й ненависті до його підопічного. Любив їздити верхи. На білому коні. З танцівницею, солісткою ансамблю, — поруч з ним на гнідому. Мав широке прищаве обличчя і шорсткі долоні. Носив маленький дамський пістолет. З Ландау змагався через усе. Через портрети, які малював „його” єврей, через кількість прострелених голів, через відсутність сорому.

Досить було побачити, як він дивився на Бруно. Охоче базікав, що приб’є цього Шульца за першої ж нагоди. Якщо вже сам не може мати його при своєму „дворі”. І мусить задовольнитися лише столяром Гофманом[144]. Ну, зрештою, цей також дещо може — з кольорових інкрустацій вміє робити досить гарні картинки, але це далеко не те, що оці Шульцові розмальовки…

Бруно ховався, просив про допомогу. Ночував у сусідів. Розумів, який сумнівний захист дає йому його перепустка. Окрім цього, він був не сам. Іноді тягар ставав нестерпним. Одного разу вони ночували у підвалі покинутої вілли родини Моронів[145], на вулиці Бартоломія, разом з кільканадцятьма такими, як він, вигнанцями. У мовчазному, темному місті, де по вулицях носилися вбивці. Всі були голодні й налякані. Сестра почала жахливо кричати, йому ледь вдалося зупинити цей напад. Ще й хтось запалив вогонь у печі…

Важко було витримати над мискою сіро-бурої та ще й холодної зупи. Як же їм мав дошкуляти будь-який спогад про їжу — гусячі шийки, смалець, шоколадні торти, цукерки з марципаном. Ці назви звучали в темряві, наче полум’яні спалахи. Врешті голод обмежував їхню уяву до хлібних крихт і соняшникового насіння. Хтось казав, що це сором, хтось інший, що розбещеність.

Доки міг, рятував Ганю й Зиґмуся[146]. З нею було особливо важко кочувати й переховуватись. Тепер вони стали його подвійним тягарем. Не вистачало одного шматка хліба, треба було випрошувати ще. Ландау винагороджував мистецтво і свої фантазії мецената, а не єврейський голод.

Коханка злочинця в костюмі амазонки? На вічку декоративної скриньки. Пан замовив — слуга виконав. Не здригнулась ні рука, ні долото. Дерев’яна цяцька, інкрустована іграшка для скарбів панові гауптшарфюреру… Що він там збирався тримати? Золоті зуби? Вирвані у єврейських трупів?

Мав Бруно й інше заняття. Впродовж кількох місяців. Просте й не таке виснажливе. Якийсь доброзичливець домовився за нього в місцевому юденраті[147]. Ще совєти звезли до Дрогобича тисячі книжок з усіх публічних і більшості приватних бібліотек,