Читати книгу - "Інґа"

вважав би себе «вовком», що ковтає «ідеальну арійську мишу». Водночас автор представляє Інґу спокушеною «незвичною тихістю» голосу Гітлера і «крихкою, наче пташине яйце, блакиттю» його очей. Батлер також зображує сцену у ліжку між Інґою і Кеннеді, в якій Джек під час сексу з нею так захоплюється, що уявляє, як відмовляється від політичних амбіцій, аби бути з нею, аж до еякуляції, коли раптом отямившись, він думає: «Я знову захочу бути президентом». (Robert Oien Butler, Intercourse: Stories [San Francisco: Chronicle Books, 2008], стор. 148-53). ">[32]. Взагалі є сумніви, що у фюрера був секс хоч з якоюсь жінкою.

Час від часу в Гітлера траплялися сильні короткотривалі захоплення привабливими жінками, зазвичай значно молодшими за нього білявками, а іноді дружинами знайомих або друзів, як-от Маґда Ґеббельс чи Гелен Ганфштенґль. Він до нестями їх обожнював тижнями, іноді довше, посилаючи їм записки, квіти чи, рідше, подарунки, а тоді забував і рухався до нового платонічного кохання. Ці почуття виявлялися неглибокими, «показним коханням, а не справжніми емоціями»{380}, як зазначав Ієн Кершоу. Здається, єдиною жінкою, яку Гітлер кохав у романтичному сенсі, була його племінниця, Ґєлі Раубаль (донька зведеної сестри). Її бісила владність дядька. Вона застрелилася 1931 року з особистого револьвера Гітлера.

Відсутність нормального статевого життя викликала чимало чуток про латентну гомосексуальність фюрера, але його близький давній товариш Путці Ганфштенґль дійшов висновку, що Гітлер був «ані рибою… ані м’ясом — не повністю гомосексуальним і не цілком гетеросексуальним»{381}. Дружина Ганфштенґля, Гелен, — об’єкт одного з «теоретичних захоплень» Гітлера, називала його «безстатевим» і зазначала, що він ніколи не робив чогось більшого за поцілунок її руки{382}. (Вона також вважала фюрера «душевною людиною», особливо захопленою дітьми і доброю з ними{383}).

Однак попри брак пристрасті і той факт, що фізично він не був привабливим, «таємниця влади» робила з Гітлера секс-символ для багатьох жінок. Якщо Раубаль наклала на себе руки, щоб втекти від фюрера, то деякі жінки, включно з Євою Браун, намагалися покінчити життя самогубством, аби добитись його уваги, і кільком це вдалося. Вродлива британська фашистка, Юніті Мітфорд — одна з відомих шістьох гламурних сестер — померла від ускладнень після спроби самогубства у 1939 році. Вона зробила це з двох причин: Гітлер відповів на її романтичні пропозиції відмовою, і вона не могла примирити свою рідну Великобританію із другою батьківщиною — Німеччиною, вони воювали. Попри цю трагедію сестра Юніті, Діана, не шкодувала про сімейне захоплення фюрером, написавши у 2000 році: «Насправді лише ідіот не бажав би особисто поспілкуватися з Гітлером»{384}.

Усі ці чутки нагадували Інзі, що хоча її чарівність та врода відчиняють перед нею двері, вони також є перепонами для сприйняття її серйозно. Не те, щоб вона нарікала на це. Вона усвідомлювала свої принади і вважала можливості значнішими за похвали. Зацькована однокласниками в школі, закидана докорами від рідних за участь в конкурсі «Міс Данія», осміяна кіноманами, вона вчилася ігнорувати критику і зосереджуватися на тому, чого хоче від життя.

Як вона колись зізналася Ользі, вона також навчилася давати собі раду із небажаними пропозиціями, при цьому не віддаляючись від знехтуваного шанувальника, особливо, якщо той міг бути їй чимось корисним. У листі до матері вона зауважила, що фліртувала із «старшим джентльменом» з Нідерландів, але підкреслювала, що «цей тип просто не для мене». Від нудьги вона почала загравати із власником найбільшого в Копенгагені універмагу на ім’я Лау Уестербі. «Я просто зараз уявляю, як ти сильно морщиш носа, моя мила, — писала вона Ользі, — але… це не переросло у щось серйозне»{385}.

Хоч на відміну від бізнесмена середнього віку, тримати влюбливого нацистського міністра пропаганди на відстані було тим ще завданням, Інґа ніколи не дозволяла нікому з чоловіків командувати собою. Вона не пропонувала сексуальних послуг за доступ до Гітлера, Ґеббельса чи якогось іншого лідера нацистів. Вона цього не потребувала. Її вигляд і життєрадісність були достатніми, щоб чоловіки, навіть очільники диктатури, жадали її присутності.

Проте для тих, хто заледве знав Інґу, це все одно лишалося сумнівним. Фабер, данський прес-аташе, був впевнений, що нацисти мали «певні сподівання на корисність міс Арвад»{386}.

І в цьому була частка правди. Нацистам не завжди подобалися нариси Інґи. Їх особливо розізлило її інтерв’ю із головою берлінської поліції Вольфом-Генріхом фон Геллдорфом, в якому він радісно визнав себе «ненависником євреїв» у той час, коли уряд намагався уникнути міжнародного бойкоту берлінської Олімпіади 1936 року. Але, як зазначав Ґеббельс, вони все ще вважали її сповненою ентузіазму стосовно нової Німеччини. Її матеріали, включно з нарисом про Гітлера, здебільшого видавалися більш ніж позитивними. Тож, якщо цим нацистським лідерам Інґа здавалася чарівною і вони відкрили їй шлях до свого найближчого кола, можливо, чоловіки з інших країн, включно із противниками Німеччини, могли зробити так само. Принаймні, вони на це сподівалися.

Розділ 28
«Головний рекламний агент нацистів у Данії»

Тим часом у Копенгагені Пол Фейош чахнув за Інґою. Він щойно завершив зйомки третього фільму для Nordisk — «Золота усмішка», найкращого з трьох. У стрічці йшлося про актрису (зіграну Боділ Іпсен — однією з найвизначніших кінозірок Данії), яку так поглинула гра, що вона вже не могла бути щирою в житті.

Незважаючи на добрі відгуки в пресі, Фейош почувався у Копенгагені нещасним і безпорадним, як колись у Голлівуді. Крім того, він був