Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Коли йому все-таки вдалося змусити її замовкнути, він довідався, що її звуть Ганна, що їй дев’ятнадцять і що в інститут вона зможе повернутися лише через півроку, а поки що…

І він узяв Біблію та почав їй читати. З першого вірша першої книги:

— Спочатку було Слово…

А потім підвів очі та посміхаючись запитав:

— Їсти хочеш?

— Хочу, — сказала вона.

— Ото й добре.

— Непогано, — мовив Вовк. — Навіть дуже непогано…

А в Алекса була його маленька Продавщиця Любові. Й він був із нею щасливий.

Аж поки настав вечір.

І він залишився сам на сам із прикутим до стіни демоном та зрозумів, що втратив геть чисто все. Усе закінчилось, і якщо більше нічого не буде, то…

— Що ж, побачимо.

Він підвівся.

На вечерю в нього був сир. Він застебнув кобуру. Він вийшов з дому. Він поїхав у метро. Його доля дочекалася його, хоч він не сподівався зустрітися з нею.

Він притулився спиною до скляних дверей і читав газету. З чиєїсь згорнутої парасолі йому капало на черевики, то Алекс подумав: чи не час їх міняти, коли вони вже пропускають вологу?

І він прийшов у порожню квартиру з причепленими до лампи прозорими крилами.

— Шкода, — мовив він, побачивши, що тут нікого нема.

— Чого тобі шкода? — спитав майор Конт і посміхнувся до Інги, яка стояла поруч із ним.

— Не жалкуй, сину мій, — сказав Отець Є, — бо жалість…

— То годі, — відповів Алекс і посміхнувся до них усіх: — На полювання?

— Безперечно.

Отепер він теж був щасливий, адже для нього таке життя — найкраще.

— Проведеш мене? — спитала я.

— Під землю? — поцікавився Вовк.

— До великих-великих пацюків.

— Не хочу, — сказав він.

— Ну, то бодай до входу в метро…

І ось у Місті, де я народилася, в Місті, в якому люди ні в що не вірять, поїзд метро, їдучи від колишнього «Л» до великого «К», зупинився на неіснуючій станції — вона освітлюється стовпцями свічок, споруджена багато тисячоліть тому, оздоблена колонами зі стародавнім різьбленням, з незрячим черговим край платформи:

— Пересадка…

І дзеленькання дзвоника.

— Пересадка, — та:

— Дзень-дзень-дзень-дзень!

Дзень-дзень-дзень-дзень!

— Вітаю, — я стояла позад нього.

Тож він озирнувся.

— Здорова будь.

Сліпий Черговий по Станції.

— Мені треба їхати.

— Ось твій поїзд, — він кивнув на відчинені двері.

— Дякую.

Зі склянкою чаю з гримкотливою ложечкою. Крізь тунелі, під мостами підземних річок, повз перекриті занедбані шахти.

Мимо військових із підземних баз:

— Егей, Крихітко!

Мимо шахтарів, котрі світили мені лампочками касок:

— Привіт!

Мимо безгубих горгуль, котрі проте мені радо всміхалися:

— Ми