Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Мимо камінних монолітів, мимо руїн та мохів.

— Станція Ман.

— Станція Маніпого.

— Наступна зупинка Гаййя.

— Вихід через двері праворуч.

— Станція Людино-Пацюків.

— Маленький янгол…

— Людино-Пацюк…

— Ти вбила їх?

— Так…

— Усіх?

— Усіх, до ноги. Навіть ту, котра обернулася мною.

Кинути йому до ніг голови тварюк чи показати йому мою книгу? Картинку «Крихітка знищує останню почвару»…

— Що тобі подарувати на згадку?

— Олівець, — щоб, сівши у вагон, помахати їм рукою, а потім провести на аркуші лінію:

— Шшшииих.

Просто лінію «_____________».

Що закреслила б: «тварюки, демони, людино-пацюки».

Натомість прочитати:

— Мисливці вісім. Ожилі мертвяки.

А потім стояти під відкритим люком і дивитись у небо, намагатися побачити зірки.

— Адже це, як у колодязі. А з будь-якого колодязя можна побачити зірки. Навіть удень…

Підійматися, ступаючи скобами сходів. Чути віддалений вуличний гамір, а потім, опинившись на маленькій тихій вуличці, озирнутись на вищання гальм і злетіти в повітря від удару капотом.

— Бббааах!

Удар і вищання гальм.

— Мисливці вісім?

Яку відповідь можна почути на дні колодязя із назвою «чорнота»?

Крихітка загубила сама себе.

— Це мисливці?

Я впала, мов солом’яний манекен, без почуттів і думок. Окрім однієї:

— Це мисливці вісім?

Удар і політ.

— Агов, де ти, Крихітко?

— Її нема.

Є лише безтямний манекен.

Пітні долоні, гарячково-хворобливі очі, — він затягне мене до свого пожмаканого від ста таких ударів авта й пожене геть із міста.

— Це мисливці вісім?

— Ні. Крихітко, це Убивець Жінок.

— Сьогодні свято.

Я лежала зв’язаною на траві, а він утикав довкола мене свічки для торта.

— Сьогодні в нас урочистості.

— Відпусти мене.

— Може, й відпущу, — озвався чоловік, стоячи навпочіпки. — На честь свята, — він підправив свічку. — А може, й ні. Бо ж сьогодні моє свято, а не твоє.

— Свято?

— Сто перша дівчина….

Нескінченний коридор тоненьких кісток. Замурованих у стіни скелетів.

Це ті, кого він убив.

Він креснув сірником, але я загасила його.

— Відпусти мене.

— Ні.

Він запалив сірника:

— Черк.

— Фу, — загасила й цього.

— Лясь, — він дав мені ляпаса.

— Відпусти мене.

— Черк… Черк…

— Я це все вже бачила. Відпусти.

Черк… Черк… Сірник не загорявся.

На верхівці пагорба. За Місто, що потопало у вечірньому тумані.

Черк.

— Свято.

Черк. Черк.

Сірник загорівся…

З гуркотом. Стіною всепоглинаючого вогню…

Який згубив усе довкіл…