Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– Та-а! Та-а! Та-та-а! – заголосила сурма, а луна підхопила оте голосіння і понесла його в глибину лісу.

Почав Самко роздивлятися на сурмача. Видно, що він молодий, повновидий, з невеликими чорними вусами, навіть вродливий, ні низький, ні високий, ситенький з себе; зодягнутий, як панські прислужники, коли їдуть з панами на полювання, в куценького кунтуша, облеписті шкіряні штани, невеликі блискучі чобітки, на голові бриль із загорнутими вгору крисами, через плече висіла невелика шкіряна торбинка, а біля пояса нагай з карбованим пужалном.

Посурмивши на всі боки, він повернувся до бурсаків спиною, начепив на плече сурму і стояв, поглядаючи на ґанок хати.

Коли стихла сурма, в лісі почувся гучний людський гомін, ущухнув ляскіт сокир, хтось когось гукав.

Хотів Самко забалакати до сурмача та передумав. Чогось він йому не вподобався одразу, видно що в його «пихи на три міхи». Він, мабуть, панський прислужник, а з такими краще й не балакати, бо ще, бува, причепиться хтозна-чого. Буде вже з них того, що вони зазнали від таких, як цей. Коли нагай біля боку висить, то вже відомо, що воно за перець.

Гомін у лісі наближався поволі, серед дерев замаячили люди, а далі вони гуртом наближалися до містка. Чимало їх ішло, а ще й позад них деякі бігли. Ось уже вони близенько, ідуть мовчки, серед них є старі, сиві, є молодші й парубки. Усі вони, окрім декількох, зодягнуті в дрантя; декотрі, не зважаючи на літо, були в шапках, а проте всі в чоботях, хоч і поруділих та драних, а це визначало, що люди були не сіверські.

Наблизившись трохи до сурмача, усі поскидали шапки, і дивно, що наймолодші поскидали шапки раніше від старих. Усі вони поставали поряд лавами, наче муштровані, і покірливо мовчки чекали чогось, поглядаючи на сурмача. А він підпер собі руками боки, задер пишно догори голову і дивився поверх людей, немов не бачачи їх.

Постоявши так кілька хвилин, сурмач немов згадав, що перед ним люди, але ж, не дивлячись на них і не одриваючи руки від боків, задрав ще вище голову та почав не гучно, а цідячи крізь зуби, казати:

– Наказ усім від управителя Фрика Карловича. Незабаром прибудуть з чужих країв їх ясність, наш ласкавий пан. Може, вони прибудуть сьогодні, а може, завтра, на те їхня велика воля. А ви усі кидайте роботу та беріться не гаючись лагодити й рівняти шлях від перевозу до Конотопського мосту, щоб ніде ані грудочки, ані бакайця. Коли де, бува, трусне на нашій дорозі карета їх ясності, то з того, що рівняв отам, буде витрушена душа. Накажете усім своїм дочкам та жінкам, щоб усі були напоготові, зодягнуті в найкраще, мов на Великдень, і, коли почують дзвона на церкві, щоб усі збиралися на майдані біля замку, назустріч їх ясності. А ви, куткові, дивіться, щоб усе було як слід, як і де треба стати, коли вигукувати та вклонятися. Та щоб мені всі були веселі! – промовив сурмач уже гучно й загрозливо. – Якщо, бува, котрий чи котра буде стояти похнюпою, то потім вже я сам розважатиму їх на стайні. Різок нових наготовано багато, на всіх вистачить.

Він трохи помовчав та повів очима по лавах, і там наче пройшла хвиля, бо ті з людей, на кого він позирнув, прищулилися боязко, пригиналися, наче кожний з них бажав бути непомітним.

А сурмач, задоволений, що його всі бояться, казав далі вже не так грізно:

– Отож, ви підете й робитимете, що вам наказано, та прислухайтеся добре: як перший дзвін, щоб кидали роботу, по другому, щоб усі були вже на майдані. Ну, чули всі? – запитав сурмач.

Одповіли не всі, а дехто:

– Чули, чули... та ми... що ж ми... Що нам наказано, те й робитимемо...

З-за кущів на греблі виїхала бідка, запряжена добрим ситим конем. Вів його білястий прислужник, а в бідці сиділо щось чудне, немов стара пані, коли глянути зразу, а коли роздивитися, то чудернацька шапка, схожа на панчоху ще й з китицею, та посинілі щелепи і місце понад верхньою губою від гоління, свідчили що це не вона, а він, а коли це чудо вилізло з бідки, з черевом, неначе у вагітної жінки, то вже зовсім було видно, що це він, бо мав на собі облеписті, сірого кольору штанці, увіпхані в панчохи на тонких ногах, що вкупі нагадували дугу; поверх панчіх лисніли куценькі чобітки, що халяви їх не вкривали литок. А що найчудніше було на ньому – так це сірий каптанець з величезними блискучими ґудзиками, з відтятими спереду полами, позаду теліпався тільки клапоть, наче хвіст. Його кругляву, наче кавун, пику підпирав білий комір від підборіддя до самих вух.

Спинивши бідку, він виліз, подивився на всіх разом і кивнув головою на людський уклін.

Уклонився й сурмач, промовивши з пошаною:

– Доброго вам здоров’я, Фрику Карловичу!

– Здоровий, так. Ґут, ґут, – забалакав управитель, тонким, трохи писклявим голосом. – А ти, вже собі тут? Це добре, так. Ти з ними вже балакав про пана? – запитав він сурмача.

– Казав, як ви звеліли, Фрику Карловичу! – одповів сурмач.

Управитель висякав носа у хусточку, глянув знову на людей.

– Ой, ну-ну-ну! Щоб все було як слід! – запискотів німець, зовсім не грізно, а скоріше смішно, бо він хотів удати з себе грізного і заблимав безбровими очима, нагадуючи сову. – А