Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Але люди не дуже злякалися управителя, а навпаки, обличчя їх немов повеселішали, декотрі з них одвернулися на мить, мабуть посміхнулися.

– Чого ж стовбичите? Ви ж чули, що вам треба? – гримнув на людей сурмач.

Люди враз шарпнулися набік, наче злякані вівці. Старші серед них, куткові, поділивши усіх на гуртки, повели їх в різні боки. На містку лишилися управитель та сурмач.

– Приїхав я дивитись на леваду, – сказав управитель, вказуючи на той бік греблі, де за вербами було видно огороджену парканом леваду з широкими ворітьми, оздобленими різьбою.

– Отам наш пан собі гуляти любить. Там гарно все: такий трава зелений, дерев’яний ліс, з річкою вода, є соловейко, зозуля щебетає. Усе там ґут! – хвалив німець леваду.

– Там гарно, тільки треба подивитися, чи не розсохлася альтанка, та чи не позеленіла вода в ставку, – сказав сурмач.

– О, так, – погодився німець. – Ходім дивитися. А ти їхай туди за місток. Я буду трохи з ногами ходити, – сказав він прислужникові.

Управитель і сурмач пішли до левади. А прислужник, наче прокинувся: зняв з голови солом’яного бриля, почухався, позіхнув і повів коня з бідкою по той бік містка.

Бурсаків під вербою ніхто не помітив, бо Самко тільки визирав, а Марка зовсім не було видно за товстим стовбуром. Він не дивився й не слухав, що робилося, що балакали, бо куняв, сидячи. Ото спершу тільки він подивився був на того, що сурмив.

– І де я бачив отакого чудного? – запитав сам себе Самко.

– Кого? – обізвався Марко.

– Ото було б дивитися. Ну й чудний, а проте управитель, – говорив Самко. – Щось мені, Марку, не подобається тут. Куточок затишний, а люди такі позалякувані. Отой сурмач, мабуть, лихий. Краще б нам тікати звідціль. Коли б ти, ґаво, не впустив хліб у воду, то ми б оце й пішли, а тепер треба думати, щоб добути хліба. Пождемо ще, може, хто вийде з двору.

– Пождемо, – погодився Марко.

Сиділи хлопці ждали, але з двору ніхто не виходив. Марко, перекунявши трохи, пожвавішав і позирав навкруги.

– А що то воно, бра?.. – запитав він здивовано Самка.

– Що? Де? Що ти побачив? – здивувався Самко, що Марко чимсь зацікавився і перший забалакав.

Марко вказав рукою край містка. Самко глянув і побачив, що біля містка на стовпчику стирчала прибита величезна люлька, зроблена з дерева, а навхрест люльки прив’язаний скрутень березових різок.

Зацікавилися хлопці, пішли роздивитися ближче на диво.

– Що ж це воно за штукерія? – дивувався Самко, розглядаючи люльку й різки. – Ге, Марку, я зрозумів. Це воно, мабуть, такий наказ, що як хто, мовляв, палитиме люльку, то йому всиплять різок.

– А може, тому, хто не палитиме? – запитав Марко.

– Може, і тому, – погодився Самко.

Дерев’яна люлька нагадала Маркові про його череп’яну, і він витяг її з сакви, сів на колодках біля стовпа і почав налагоджувати.

– Ну, та пали, а я піду в двір, купимо хліба та рушимо далі, – згодився Самко. Він устав з колодок, зробив крок, але озирнувся на бік і спинився.

– Он, як воно отут! Отой, що тоді сурмив, б’є нагаєм людей. Один б’є чотирьох, а вони тільки гнуться, хоч у них у руках сокири. Так періщить їх, що ну! – говорив Самко, дивлячись у той бік, де левада. – Он як б’є! Аж у мене засвербіла спина. Цей, мабуть, ще гірший за того Мітріча. Оце так сторона! Куди не потрапимо, то скрізь б’ють, як не нас, то когось. Чи не тікати б нам звідціль, щоб і нас, бува, не зачепив. Візьме, та й почастує й нас, – міркував обережний Самко.

– Нехай лише зважиться, – буркнув Марко. Він уже став не такий боязкий. Мандрування та пригоди робили своє.

– Він їх сюди жене нагаєм. Цур йому, краще не дивитися, бо за серце бере. Усіх не захистиш своєю спиною. То їм самим болить, а то ще й тобі болітиме. Коли б він бив одного, то ще так, а чотирьом оборонитися можна. Ми собі отут сидітимемо мовчки, то нам і нічого, – сказав Самко, сівши знову біля Марка на колодках.

Аж ось пригнав сурмач до мосту чотирьох парубків. Він уже їх не бив. А вони йшли, похиливши голови, молоді парубчаки, зодягнуті в дрантя, з виснаженими обличчями, в одного з них текла з носа кров, заливаючи сорочку: сурмач улучив його по носі нагаєм.

– Ідіть мені до замку та перекажіть Микиті, щоб він усипав кожному ще по півсотні. Ото знатимете вдруге, як слухати сурми та баритися! – сказав сурмач парубкам.

– Отже, бреше латинська приказка, що «нічого не одбувається двічі», а ось тут карають двічі за одну провину, – промовив тихо Самко.

– А це що за прояви? – запитав ніби