Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— А де ж ви живете зараз?

— Знайшов тут куток, але не дуже зручний… Тісно. Я хоч і не часто буваю дома, але однак…

— То візьміть у нас одну кімнату, — запропонував тато. — Що ти на це? — звернувся він до мами.

— Я не проти, — відповіла мама, вона вже трохи заспокоїлась. — У нас хата велика, місце є.

— А може ж, це вам тільки зайвий клопіт? — заперечив дядя Влас.

— Який же тут клопіт? — здивувався тато. — Навпаки, веселіше буде. Сьогодні ж і перебирайтесь.

Я чув усю цю розмову і аж тремтів від нетерплячки швидше дізнатись, чим вона закінчиться. Мені так і хотілося крикнути: «Дядю Власе! Не відмовляйтесь! Погоджуйтесь! Переїздіть до нас жити!..» А коли я почув, що він погодився, то мені здалось, що у мене аж у боці боліти перестало.

Того ж вечора дядя Влас оселився в сусідній з моєю кімнаті. Приніс чемодан з одягом, два чемодани з книжками, бо виявилось, що він заочно вчиться і незабаром стане інженером-кораблебудівником. А крім того, приніс макет шхуни «Зоря», завдовжки півтора метра, зроблений власноруч. Я зачудовано дивився на цей маленький кораблик. Навіть леєри! Навіть якорі з ланцюжками! Навіть штурвал у стерновій рубці!.. Ні, це просто диво та й годі.

Наступного дня надвечір мене прийшли провідати Маринка, Ілько та Павка.

— А тобі чого? — підозріло оглядала мама Ілька. — Знову Левка у якусь халепу хочеш втягти?

— Ні, тьотю, я тільки побачусь з Левком… Я — нічого… Я ж разом з ними, від класу… — показав він на Маринку та Павку.

Його самого мама не пустила б до мене, хай би він був не тільки від класу, а й від усієї школи. Але їй, мабуть, стало ніяково перед Маринкою та Павкою, і вона сказала:

— Ну, заходь. Тільки дивись мені…

Павка з тою незмінною зверхністю, з якою він дивився на увесь світ, докірливо сказав мені:

— Як же це тебе понесло в море в такий шторм? Ти думав, чим це могло скінчитись?

Він за звичкою поправив свої окуляри і багатозначно глянув на Маринку і на Ілька, а ще багатозначніше на мою маму: мовляв, чуєте, як я розсудливо міркую?.. Я добре знав, що коли б він не був головою нашого піонерського загону, то не прийшов би до мене. Просто він виконує свій обов'язок. І тому його слова я пропустив повз вуха.

Мама ж підтримала Павку:

— Полай, полай його гарненько, щоб надалі розумніший був.

— А навіщо лаяти? — спитала Маринка і раптом розжеврілась, як півонія. — Я б теж стрибнула собаку рятувати.

— Я теж, — вставив Ілько.

— Та тобі й море по коліна! — махнула рукою мама.

— А я знаю, хто тебе врятував, — підступив до мого ліжка Ілько. Маминих слів він, здається, й не почув. — Це той дядя Влас, що…

Тут Ілько необачно мало не прохопився про нашу історію з велосипедом. Але я так глянув на нього, що він прикусив язика і почав поквапливо викручуватися:

— … той, що зараз у вас живе…?Мама зиркнула на нас обох підозріло.

— Марія Степанівна каже: от ніколи не думала, що Лебідь вдатний на такий вчинок, — сказав Павка.

— Лає мене? — запитав я.

— Навпаки, хвалить, — мовила Маринка, блиснувши чорними очима, в які трудно дивитись.

На якусь мить я відчув приязнь до Марії Степанівни. Але це почуття одразу ж погасло, бо мені знову пригадалось, як вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити.

— Ми пообіцяли Марії Степанівні, що будемо допомагати тобі, поки лежиш, щоб не відстав. То оце ми й пришли, — сказав Павка.

— Молодці, дітки, — похвалила мама. — А тільки як же він писатиме, коли лікар наказав йому лежати? Та й забинтований увесь.

— Письмові уроки після дожене, — діловито пояснив Павка, — а зараз хай читає якомога більше.

— Авжеж, — сказала мама і пішла в іншу кімнату дзвонити комусь по телефону.

Як тільки вона вийшла, Ілько засунув руку за пазуху і витяг звідти горобця. Справжнісінького живого сірого горобчика!

Всі ми здивовано скрикнули, але мама не почула, бо саме щось слухала по телефону і голосно сміялась.

— Де у вас нитки? — запитав Ілько.

— Навіщо?

— Прив'яжемо горобця за ніжку, і ти його по хаті пускатимеш, щоб не нудно було лежати. Це я для тебе впіймав.

Ми передавали горобця з рук у руки, гладили його по голівці, говорили йому ласкаві слова, наче він розумів їх. А Ілько був на сьомому небі. Ще б пак! Він так вдало перервав нудну розмову про школу та про уроки і зацікавив нас своїм горобцем!..

Я ще вагався: взяти Ільків дарунок чи ні. Але це питання несподівано й швидко вирішила мама.

— А це що таке? — крикнула вона над самими нашими головами. — Го-ро-бець?.. Це ти, Ілько, приніс?

— Я, — сказав Ілько простодушно і навіть хвастовито. — Щоб Левко грався, як йому нудно стане.

— Я так і знала, що цей хлопець щось накапостить!.. Зараз же бери свого горобця і вимітайся з хати!

— Та я ж… — почав було Ілько.

— Іди, іди! Ти б сюди ще ґаву приволік, хай би вікна повибивала!..

— Мамо, нехай залишиться