Читати книгу - "Ліки від страху"

— Ну, ласощі то й ласощі! Подумаєш, яка різниця, смак той самий, — несміло мовила Ольга. — І чого ти, Сашуню, через усякі дрібниці так нервуєш?

— Я цілковито спокійний, моя люба. А ти втрачаєш чудову можливість не заважати нам говорити у справі, яка тобі зовсім не цікава.

— Але ж ви говорили про Володю Лижина… — благально промимрила Ольга.

— Цю розмову ми вже вичерпали. А пояснити інспекторові хімізм дії транквілізаторів ти навряд чи зумієш навіть з моєю допомогою.

— Гаразд, гаразд, Сашуню, не хвилюйся, я вже йду.

— От і чудово. То про що ви хотіли мене запитати? — повернувся він до мене.

— Я хотів запитати вас: що коли б до вас прийшла людина й сказала: «Я знаю, де лежить метапроптизол, давайте разом поглянемо!» Ви б пішли?

Панафідін проковтнув шматок торту, відпив кави, облизав кінчик ложки й неквапно відповів:

— Звичайно, не пішов би.

— Чому?

— Тому, що ця пропозиція — безглузда містифікація, блазенський розиграш, розрахований на легковірних дурників. І невігласів, які сподіваються знайти на вулиці повного гаманця. Знаєте, є така категорія людом, які з дитинства мріють про пухким гаманець на тротуарі?

— Знаю. Ну а наукова цікавість?

— То не наукова цікавість, то наївність обивателя-роззяви. Розумний не піде дивитися на те, чого немає і бути не може. Отож і я дивитися не стану.

Він розмовляв зі мною начебто цілковито спокійно, злизував крем з ложки, пив маленькими ковтками каву, жартував, але я бачив його очі — він шалено обчислював щось, він відповідав мені механічно, за сформульованим заздалегідь негативним стереотипом, а сам у цей час щосили намагався збагнути: що це — міліцейські хитрощі, пастка? Й підбивався, заплющившись, розмахуючи у всі боки руками, як боксер, що пропустив важкий удар, — не нокаут, звичайно, але вже втрачена ясність, і вата в ногах, обличчя супротивника розпливається, але треба протриматися до рятівного гонга, там буде перепочинок — ще можна буде відновити сили для продовження двобою, що триває не три любительських раунди, а за жорстокими правилами професіоналів — до перемоги.

— Дивитися не стану, — неквапно повторив я і дуже зрадів підставці, яку він мені зробив: — Якщо ви пам'ятаєте, ті ж слова сказав учений монах Томас Люпіан, коли Галілей, вичерпавши всі аргументи, попросив монаха поглянути в телескоп.

Панафідін опустив куточок рота:

— Чудово освічені стали сучасні сищики… Та нічого не вдієш, — очевидно, такий вже я бовдур-обскурант.

Не обскурант ти, дорогий професоре кислих і лужних кандьорів, а вкрай знахабнілий хам. І лицемір. Усе в цьому домі просякнуте лицемірством. І торт ваш «Хлібсіль» — облуда, бо хліб — бісквіт, сіль — цукор, а гостинність — брехня.

Стримуючи себе, я сказав тихо:

— Гаразд. Тоді я вам офіційно заявляю, що маю відомості про те, що в машині одного поважного громадянина в тайнику сховано метапроптизол.

Панафідін не витримав, він увесь посунувся до мене, і його напружена поза й гострота рухів дисонували з незворушною маскою обличчя і спокійним, трохи навіть протяжним для плавності голосом.

— У чиїй машині, дозвольте поцікавитися?

— У вашій.

Хвилину він мовчав, уважно розглядаючи мене, і я фізично, всією шкірою обличчя відчував його погляд, такий він був щільний, важкий, так дряпав неприхованою зневагою, злістю і величезною цікавістю.

— Ви збожеволіли? — запитав він спокійно й серйозно.

— Ні. Здається, ні.

— А мені здається, що збожеволіли. Інакше вам бракувало б духу плести такі нечувані дурниці.

І тут я вирішив зіграти ва-банк, я поставив усе: ніхто, мабуть, ніколи не робив більш відчайдушної ставки, бо якщо я помилюся, то Панафідін зітре мене на порох.

— Можливо, що сказане мною — дурниця. Тоді я вибачуся перед вами за завдані вам турботи й тривоги, викликані моїм візитом. Але раптом, я наголошую — раптом! — адже в житті всяке буває, з'ясується, що я маю рацію? Ніхто ніколи вам не повірить, що ви не знали про тайник. І найголовніше — ви більше не побачите метапроптизолу. Я його неодмінно вилучу, раз ви кажете, що не маєте до нього відношення.

— Знаєте що, ви мені набридли! — закричав Панафідін, і більше він себе не намагався стримувати. — Ходімо в машину, в гараж, до дідька в зуби, куди хочете, тільки відчепіться од мене зі своїм копійчаним моралізуванням та безграмотними науковими розумуваннями…

Не пам'ятаю, як ми вилетіли з квартири, ліфта на сходовій клітці не було, й Панафідін побіг униз, і біг легко, швидко, пружними стрибками, широко відштовхуючись, перескакуючи відразу дві-три сходинки. І я зрозумів, що тенісні ракетки в його кабінеті лежали не для декоруму.

— Де? В кабіні? — він відкрив замок і розчинив дверці. — У моторі? В багажнику? У дідька на череві?!

Не звертаючи на нього уваги, я опустився на коліна позаду машини й застромив пальці у вузьку щілину поміж бампером і кузовом: нижній пружок бампера майже впритул прилягав до металу, й залишалося там лише вузесенька шпаринка для стікання води. Я пересував руку вздовж паза, й в голові вихором проносилося, що коли підкидний лист був свідомою провокацією і нічого я тут не знайду, то розслідуванню моєму — край. Ніхто не подарує мені такого скандалу.

У куточку, біля заокруглення бампера, липучою стрічкою був приклеєний крихітний пакетик. Я обережно витягнув його — поліетиленова торбинка щільно облягала маленьку пробірочку-ампулку, в якій нечутно пересипався білий порошок, схожий на питну соду.

Я подививсь на Панафідіна — обличчя його було бліде, й розповзався на ньому обтяжливий вираз туги й розгубленості.

— Вам цей пакетик незнайомий? — запитав я.

— Ні, я ніколи не бачив його, — похитав він поволі головою, і я