Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

Шакал загальмував, висунувся з кабінки.

— Що, на полювання? — спитав він.

— Еге ж, — відповів невеликий на зріст, бородатий дідок. — Відстріл качки почався, а сьогодні ж неділя…

— Ну, от і ми теж на полювання. Сідайте та кажіть, куди краще їхати.

— А ви що ж, вперше?

— Вперше. З міста приїхали працювати в село, місць тут не знаємо. То куди ж їхати?

— Шпар отак до першого повороту, а там вліво візьмеш і якраз на заплаву втрапимо.

— Поїхали, поїхали! — загукали з кузова.

— Давай, шофере! А то качки нам тільки шапки позалишають.

Шакал натиснув акселератор і плавно рушив.

— В Лепетисі я сяду на катер, а ти поїдеш у Нове Городище — так безпечніше, — шепотів, прихилившись до самого вуха, Кенгуру. — Там содом, людей, як у Вавілоні. Влаштуватися тобі буде легко, а місяців через два я приїду.

Шакал мовчки кивнув головою і очима показав на кузов.

— Не почують, — махнув рукою Кенгуру і замовк.

Дорога, на яку звернув Шакал із грейдера, була давно неїжджена. Її заглушили трави. По обидва боки схилявся темним колосом до землі могар. Небо все світлішало, ставало зеленим, наче пляшка проти сонця. Синів над землею туман, а попереду височіли над ним суцільною стіною купи верб, наче звалили там довгим ожередом сіно.

— Дніпровські плавні, — сказав Кенгуру.

Не збавляючи швидкості, Шакал вів машину, пильно вдивляючись вперед. Ліворуч виднілося велике село.

— Як тільки я зупиню машину, ти одразу ж вискакуй і відкривай борти.

— Розумію… Щоб номера не помітили?

Дорога, вкрита тут споришем, збігала просто в Дніпро, який у вузеньку смужку між очеретами виглядав велетенським дзеркалом. Шакал круто повернув праворуч і помчав понад берегом. По кабіні застукали. Він вибрав першу ж зручну місцину і увігнав машину між дві верби, що височіли над очеретом.

Кенгуру вискочив на ходу і відкинув гаки заднього борту; він відкинувся важко, з громохким стуком.

— Прошу, злазьте, — посміхнувся Кенгуру. — Треба сінця трохи набрати, доки немає нікого, все-таки м'якше назад їхатиметься.

— Пішли, пішли, — підганяв дідок своїх колег і, закинувши рушницю за плече, побрів по росистій траві, продираючись між очеретами.

За ним посунули й інші. Один з мисливців обернувся і гукнув:

— Та глядіть же не поїдьте без нас! — і для чогось кулаком посварився.

— Тихше ти! Качок порозганяєш к бісу, — пробубонів дідок, і скоро все затихло.

Шакал рухом голови покликав Кенгуру, і вони швидко пішли берегом в протилежний бік. Кенгуру брів за Шакалом і навіть в спину бачив, як той стомився: клунок шофера, що його захопив він з собою, сильно відтягував плече. Шакал і справді аж похитувався від утоми. Хотілося спати, у роті був неприємний металевий присмак, наче він щойно тримав у зубах пістолет після пострілу, і мало-помалу Шакал починав сердитись невідомо на кого. Кенгуру пробував заговорити до нього, але той мовчав. Ішли поміж очеретами в'юнкою стежкою, мабуть так, як ходять на водопій дикі кабаки.

Біля Лепетихи зупинились, оглянули один одного й рушили далі. Порівнявшись з провулком, що вів на пристань, мовчки потиснули руки, і Кенгуру побіг униз. Попереду поспішала жінка з кошиком, бо якраз підходив катер.

Шакал рушив у протилежний бік, наміряючись вийти із села на шлях. Він дійшов до крайньої вулиці, оглянувся. Кенгуру вже догнав жінку, забрав у неї кошик і став одразу схожим на звичайного чоловіка, що їде кудись з дружиною базарувати. «Все, — подумав Шакал, — тепер його не піймають». Тим часом Кенгуру і жінка ледве встигли добігти до сходів, швидко піднялись на палубу, і катер відійшов.

Шакал із якимось почуттям заздрості подивився йому вслід і рушив далі. Але як тільки він обернувся, мусив зараз же зупинитесь: з великої стовпової дороги, що виднілася в кілометрі від села, обережно з'їжджав через кювет мотоцикл. У скісних променях сонця зелено і яскраво горіли кашкети прикордонників. Тенькнуло серце в Шакала і забилося часто і глухо. Рука сама потяглася в кишеню і лягла на важку колодку пістолета. Але Шакал зусиллям волі подавив хвилинний страх і пішов до найближчого двору.

Ногою штовхнув стареньку хвіртку, зайшов на подвір'я. Порожньо. Десь у хліві дзвінкими цівками б'є у порожнє відро молоко — доїти тільки починали, і Шакал, скинувши до ніг мішок, сів на призьбі біля дверей.

Мотоцикл прогудів провулком, з'явився на якусь мить в просвіті вулиці і помчав до пристані. З люльки на Шакала пильно й суворо глянув прикордонник з чорним паском кашкета на підборідді та так і лишився, неначе сфотографований в ту коротку мить пам'яттю.

Дзвінь-дзвяк, дзвінь-дзвяк! — чулися дедалі слабіші й слабіші звуки із хліва, і від них Шакалові все дужче хотілося спати. Чимсь теплим, далеким повіяло на нього від м'яких, загорнутих в біле шумовиння молока звуків. Згадалося, наче давня бабусина казка, далеке літо, коли, пригнавши додому корову, він одбивав теля, доки мати доїла, а вечір вже хилив його стомлену дитячу голову на груди, і море синіло, і гори, вкриті лісом, вже спали, заховавшись у сутінки, а в руку йому тикалась тепла і мокра теляча морда… Як це давно було! Як давно… І чи він ото був тим жукуватим пастушком у літі, що після школи вилітав на гори травневим ясним днем? Десь за морем, за оцими двома тривожними, нелюдськими ночами сховалося, наче сонце за горизонтом, і виховання в коледжі, і безперестанні тренування, і лекції доктора філософії, і викладачі, які вчили його стріляти на