Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Уві сні Сашо починав марити, йому здавалося, що він уже на волі, що веде матросів капітана Рачева через лабіринт і вони захоплюють бандитів, коли ті спокійнісінько вимовляють крізь зуби чудні слова: «Банк… Пас… Тридцять… Шістдесят… Гроші… Трійка… Туз… Мало… Перебір…» Прокидаючись, Сашо знову чув ці самі одноманітні до отупіння слова і розумів, що він усе ще в полоні.
Потім довго думав про Доменіку. Певно, вона розривається між ним і своїм батьком. Певно, хоче допомогти обом. А що коли вона сказала Мортію? Тоді все пропало!.. Ех, дурень! Клявся, що нічого їй не говоритимеш, та все й виказав. Ну, не все, звичайно, але досить, щоб провалити справу і загинути від руки дівчини, яка тобі…
Сашо не міг вибратись із зачарованого кола, сили його залишили, і хлопець заснув міцним сном. Розбудив його м'який владний голос. Чиїсь дужі руки викинули Саша з намету, мов ганчірку. Він упав обличчям на землю, спробував підвестись, але все тіло страшенно боліло. М'язи зовсім заклякли.
— Ану вставай, розвіднику! — насмішкувато сказав незнайомий, чий голос Сашо вже чув з палатки. — Вставай!
Сашо напружив усі сили. І знову впав.
— Підведіть його!
Ті самі дужі руки його підняли, і Сашо побачив перед собою іронічно усміхнене обличчя старика. Так це не дід Ставро! Значить, діда Ставро вбито! Значить це майор, переодягнений у старого Ставра! По спині у хлопця побігли мурашки, сили повернулись до нього.
— Ну, голубчику? Що скажеш?
Сашо презирливо дивився йому прямо в очі й мовчав, намагаючись пригадати, де він вже бачив їх.
— Говори ж! — розсердився «старик».
— Говори, Сашо! Говори, мій хлопчику! — підійшов Мортій, єхидно посміхаючись.
— Що мені говорити? — глухим голосом відповів Сашо, і його очі заіскрились ненавистю.
— Маєш рацію, — несподівано пом'якшав «старик». — Нам усе відомо. Що ж тепер з тобою робити?
— Діло ваше…
— Он як! Ти дивись!.. Молодець! Як ти такого не візьмеш із собою? Хочеш поїхати з нами? Ми з тебе зробимо справжнього пірата!
— Нікуди я не збираюсь їхати…
— Ну то й не їдь! Якщо так хочеш — то й залишайся тут! Тільки трупом!
. — Діло ваше…
— Ха-ха-ха! Бідний, але гордий!
— Впізнав вас! — вигукнув Сашо. — Ви — капітан-лейтенант Дарев. До Дев'ятого вересня працювали в морській розвідці!
— От тобі й маєш! — здивувався «старик». — Як же ти мене впізнав?
— Так… По очах… У вас злі очі…
— Бидло! — скипів «старик». — Які б не були — не твоє діло, — бовкнув він, не тямлячи себе від люті. — Тільки ти помиляєшся. Я не Дарев!
— Розкажи піди комусь іншому! — сміливо заперечив Сашо. — Мене не обдуриш!
«Старик» дав йому ляпаса.
— Слухай! Перед тобою дві дороги. Я людина відверта і скажу тобі прямо. Або поїдеш з нами, або… залишишся тут назавжди. Третьої немає. Вибирай.
Настала мертва тиша. Бандити, які до цього часу гралися з хлопцем, враз стали похмурі й серйозні. Сашо стояв сам, безпорадний, оточений цими ненависними людьми, на дні якоїсь печери, далеко від тих, хто б придав йому сили й сміливості витримати все. Схиливши голову, він мовчав.
— Якщо поїдеш з нами, — тихо сказав «старик», — матимеш можливість побачити, чим закінчиться ця колотнеча. Побачиш тропічні острови, різні дива! А якщо ні — так і залишишся отут лежати з відкритими очима. Вибирай!
Сашо гарячково міркував: коли збрехати й піти з ними, можна буде побачити, що вони надумали зробити, бо, звичайно, ці люди таки щось надумали. Можливо, незабаром, за якусь годину… Але хто йому дасть гарантію, що він залишиться живий? І, правду кажучи, навіщо він їм потрібен? Певно, для чогось такого, що порушить його вірність і відданість народові. Мабуть, для якоїсь ганебної справи. І якщо не погодитися її зробити, його негайно знищать. Все одно вб'ють, як собаку. А якщо залишиться тут?.. Зрозуміло, залишиться назавжди. Значить, знову те саме. Перший варіант був ніби зручніший, але ганебний, нечесний.
Сашо підняв голову, очі його палали.
— Я не зрадник!
— Коли так — прочитай свою останню молитву!
— Гади!
— Поручик!
Поручик розв'язав йому ноги й грубо штовхнув поперед себе. Перейшовши через зал, вони почали підійматись гвинтовими сходами. Коли піднялись наверх, пролунав голос «старика»:
— Сашо! Лічу до трьох! Ну? Раз… Два…
Сашо глянув у безодню, на людей, які звідси здавались мурашками, й подумав, що ось зараз його штовхнуть униз. Він заплющив очі й зачекав:
— Три!.. Поручик! — дзвінко пролунав зловісний голос.
Сашо заспівав: «Живий він, живий є!..» Поручик його штовхнув. Але дивно! Чому ж він не падає? Сашо відкрив очі й побачив, що кат штовхає його до галереї, яка веде в глибину лабіринта. Внизу нестямно реготали. Сашо зупинився й з усієї сили крикнув:
— Мерзотники! Смійтесь! Але останнім сміятиметься море! Чорне море!
Поручик сильно штовхнув його вперед, і Сашо твердо покрокував темним коридором. Зловісний регіт луною відбивався від стін.
Довго йшли вони. Добре, що Сашо хоч догадався лічити кроки. Та навряд чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітряк, Славчо Чернишев», після закриття браузера.