Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.

— Отут воно написано, наше нещастя!

— Це мій папір? — спитав Петро здавлено.

— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…

— Що? — підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.

— Що я твоя мати, Юстине! — закричала вона пронизливо. — А Симон, що ти його вбив…

— Мій батько? — спитав самими вустами.

— Твій батько, — заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.

— Стривайте, тут щось не так, — сказав Петро. — Замолоді ви, щоб бути моєю матір'ю.

— Не замолода! — сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. — Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона в розпачі. — Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… — Вона потопила свої слова у сльозах.

Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:

— Так, були в мене листи про те писані, але, самі знаєте, не вмію я їх читати.

На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:

— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо помер ти був! Батько ще того човника сам і робив…

Вони замовкли на якийсь час — Лідія плакала, а він стояв і дивився.

— Не було тут моєї вини, — сказав спроквола.

— А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике впало на нашу голову. І не знаю я, — протягла вона тужливо, — не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати…

— Зате я відаю, — сказав Петро-Юстин. — Покинути мені вас треба…

— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах! Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.

— А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене батькова кров? Як я житиму біля вас?

Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася покірна й жалюгідна.

— То, може, якось забудемо, Юстине… Якось витравимо з себе, люди про те й не знають… Сам же сказав: невинні ми…

Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але, здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні, в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова голова.

— Не судилося нам, мамо, жити разом, — сказав, дивлячись на ту голову. — Буду, мабуть, сам витравляти з себе гріх мій…

На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись, дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і наїжачився.

— Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру, — сказав безбарвним голосом Петро-Юстин.

Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого, бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала, задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борідкою і слізливими очима — був це Той, що доми в пустку перетворює.

Цю історію я виписав із "Книжиці" рудівського дяка Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після віршів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці, — це радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо, навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, можна й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича — треба було повернути йому "Книжицю", оскільки умовлений річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої причини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще — розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його, той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді — небилиця, бо як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по полках його ясновельможність, — універсалу про пошуки коня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали, що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його приятель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, котрого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ, маючи на увазі відомого Пегаса.

Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував лютий вітер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка блукала по росі, збираючи якісь трави, — була вона гола. Побачивши мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а наздогнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому, що дув цієї ночі сильний вітер і зламав біля мого дому кілька дерев. Одне із них упало просто на ганок і розбило його, двоє ж звалило пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався господарством, найшовши теслів для поправи ганку і чоловіка, щоб підняв мені тина.

Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на деревах майже нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того випадку нещасливий урожай на наступний рік, а дехто зв'язує цю подію з оповідями про появу в наших краях вогненного коня і месії.

Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у якому знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується, що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у наших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч переконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить байдужно і навіть позіхнув виказисто.

— А що я казав, пане канцеляристе, — сказав він. — Все це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні, і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.

Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збулося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Може, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі лагодять мій поламаний ганок.

Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгенько простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат. Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: говорили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні. Так само не всі повірили й звісткам про месію.

Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на оновленому ганку, потім навідав і наказного сотника — ми покуштували з ним і справді чудової варенухи.

Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо навколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка, щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих запахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря, зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пускала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим летом.

Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом. Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на серці погідно.

Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я ходив по ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку. Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, людина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Цілий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і заснути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну загадку. Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав ступити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем простір.

І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з'являючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх колись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з глибокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєднати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки зв'язати історію Петра убитого з історією про Петра утеклого. Знав напевне: один із цих вузлів — справжній. Один із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як листок чи трава, але важко тим листком чи травою бути.

ВІРШІ ПРО ТИШУ, ЯКІ НАПИСАВ Я ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ

День за днем пропливає — однакі, на диво,

Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішливо,

Перед очі лягає те саме, що вчора,

Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.

Під одним усе знаком — в одному хитанні,

Вечори всі однакі, ті ж самі світання.

Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,

Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.

Але чую я розлад у тім колисанні,

Супротивне довкола я чую гойдання.

Щось руйнується вічне й навіки втихає,

Серце, хоч довговічне, так само згасає.

Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,

У житті є заживний, а є і мандрівець,

Є вдоволений світом, є збурений конче,

Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.

Величезне коло повільно кружляє,

Величезне поле упалих приймає.

Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,

Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.

Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,

Чи навік ця бентежність і ця от безсилість?!

Величезнеє коло повільно кружляє,

Величезне нас поле ковта і з'являє.

Ще навколо є тиша, безмежна і вічна,

Там, у небі, є лише безгучність велична,

Що пливе, напливає, всіх нас повиває,

Усіх нас утишає, всіх нас покриває.

Гей, іде невблаганно, іде неприпинно

На ясних і захланних, на винних, невинних,

На невчених, розумних, марних і потрібних,

На веселих і сумних, великих і дрібних.

Серце дивно стукоче у мене у грудях

І збагнуть конче хоче цей глузд чи безглуздя,

Але долю однаку присуджено й тому,

Хто усе розуміє, й навіки дурному!

РОЗДІЛ VI

Крилатий кінь

1

Подався дорогою, якою їхав півтора місяця тому з наказним сотником Іваном Скибою.