Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Це сталося трохи несподівано й для самого мене, бо, вийшовши вранці на ганок, я знову почув тонкий аромат свіжого дерева і побачив, що небо над головою без хмарини. Обважніла від води земля, лежала, покрита яскраво-жовтим листям, і дихала пряно й волого. Трохи листя лишалось і на деревах, і, як учора ввечері, воно тихо відривалось від гілок і, кружляючи, повільно опадало. Я дивився на цей безгучний листопад, і тиха туга почала входити в мене. Була прозора, як і небо над землею, і жовта, як листя. Я пройшовся по тому місці, де була в мене стежка: вогке листя не шаруділо. Ступав, і земля вгиналася під ногами. Пройшов у кінець обійстя, звідки відкривався краєвид на далекий шлях, що вився перед очима і зникав удалині. Був безлюдний та прозорий, і, дивлячись на нього, я зрозумів, що мені не уникнути цієї поїздки: повабило мене на той шлях дужим потягом. Повіяло тлінним духом червонясто-синіх піль, і це мимоволі повернуло мене в той дощовитий вересень, який і досі не вимивається з моїх грудей. В моєму мозку осіла низка запитань, які я хотів поставити Стефану Савичу. Тоді, у вересні, ми не мали змоги побути на самоті, а тепер я хотів провести в товаристві дяка цілий вечір. Почитати йому вірші й почути вірші його, говорити про закони віршового складання і згадати академію. Одне слово, за добрим та розумним приятелем скучила моя душа, так само, як скучила вона за чимось сокровеннішим: думав я і про В'юцку Безкровну. Останні кілька ночей оживав у мені її образ, а вдень я ловив себе на тому, що таки думаю про неї. Знав: та проста жінка була нерозумна й легковажна і, певне, не один ділив із нею ложе, але щось було в ній по-справжньому живе й привабливе. Можливо, забувала вона своїх знайомих, як забуває вітер дерево, з якого обтрусив майже половину листя; можливо, забула вона й мене — не те мене турбувало. Зрештою, і я не згадував тої ночі, а радше її очі, запах тіла, погідні руки, а часом долинав до мене і звук голосу. Це було непідвладне розумові почуття, а саме такого почуття і хотів я в цю дивну осінь. Можливо, саме ота її присутність у мені й збуджувала тугу, я навіть думав, що, коли б постійно звучав біля мене її веселий, легковажний і теплий голос, я таки забув би про свою печаль. Дівчат навколо багато, думав я, їдучи по ранково порожній вулиці. Гріх казати, що не придивлявся я до них, але пари й досі не дібрав. Мені хотілося запалати, дивлячись на дівчину, натомість і найкращі тільки тихо мене хвилювали. Вони прісні й нудні, ті дівчата, і тільки вогненна рудівська вдовиця зуміла викресати в мені вогонь. Була проста й неотесана, але щось лишалось у ній непорочне. Весь той житейський бруд, що так ліпиться до людських душ, змивався з неї безслідно. Через це й цвіла на її обличчі така дивна усмішка, так дивно принадно дивилися очі, а дотик руки був іскрометний. Отож я їхав, щоб знову перевірити те перше враження: чи не було воно самооблудою.

Дорога мокро лискотіла. Калюжі світилися яскравою синявою, а болото масно блищало. Кінь ішов по узбічній стежці і вряди-годи посковзувався, лишаючи на землі проїжджений слизький слід. Я не поспішав. Хотів повільно впливати в ті червонясто-сині поля і повільно перейматися їхнім настроєм. Інколи назустріч мені їхав віз, що його тягли по дорозі воли, колеса зачерпували обідками воду. Люди віталися до мене, повертаючи бліді круглі обличчя — були надто освітлені сонцем.

Зрештою, вона прийшла, самота. Це відчув я саме тоді, коли обрій, мені здалося, таки покрився темною іржею. Іржа ота розповзлася по землі, наче розливалася поруділа вода. "Он вона, самотність", — подумав я мимохіть, розглядаючись і вже діставшись до спухлих, рудувато-синіх нив. І, як тоді, у вересні, дихнули вони на мене притамованою загрозою — я відчув, що таки втрачаю над собою владу. Захотілося звернути зі стежки, міцно заплющити очі, стьобнути коня і з тихим стогоном в'їхати в те болото. Воно ковтне мене не зразу, зникатиму в ньому так само повільно, як і той чоловік, якого ми бачили, повертаючись від Наумця. Можливо, то й справді був Петрів побратим, який не на жарт заповзявся розшукати приятеля, не вдаючись до помочі людей. "Хто він такий?" — спитав я сам себе.

Аж головою струснув, щоб позбутися того потягу — все-таки розладнював мене й обезволював, я вже не дивився на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під сонцем дорогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савичем, а відтак і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не відновити, а згасити свою тривогу, а для цього мені треба зустріти людину, яка зрозуміє і розділить її. Не злегковажить і не відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не трава! Людина має у світі не одне своє подобенство, і саме ці подобенства й складають повну людину. Так, людина складається з десятка інших людей, і вмирають вони у ній, здається, поступово. Через це зайве говорити, що смерть приходить раптово. Вона поселяється у нас із першим нашим криком, коли виходимо з материнського лона, і живе, доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак. Забирає один за одним подобенства певної людини, а відтак забирає її усю. Я, здається, знав: одне з моїх подобенств таки справді загинуло в цьому краї…

Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені здавалося, що побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони — той-таки Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з другого боку, дивлячись не перед собою, а під ноги. Чекають, чи не спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них лихим звіщенням.

Хитаюся на коні, бо очі мої майже заплющено. Туга колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль. Починаю навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього боявсь у світі кожен Петро устеклий.

2

Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без спонуки пішов веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в цьому селі мало вирішитися щось конче для мене важливе. Перший, кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з великою кучерявою головою і кривими ногами вершника. Стояв біля хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався, але він кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і задивився у бік зворотний.

Багно на вулиці стояло непролазне, і я спрямував коня попідтинню. Соковито чмокало під копитами, посеред вулиці розливалася широка калабаня, в якій плавали качки. Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.

Назустріч мені йшов височезний чолов'яга. Високо підіймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те скидався на чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то стадник значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян Кнуренко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю, шкрябаючись.

— Знову до нас, пане канцеляристе? — спитав неквапно. — Але в нас, здається, нікого не вбито.

— Чи мушу приїжджати, коли когось убито?

— А звісно, — сказав Кнуренко і сплюнув у багно. Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож заблищав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж повернулося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване рудуватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стовбичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою тільки тоді, коли зникну з його визору.

Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. Затоплений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося, що він на потворно коротких ногах.

Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину закладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зірчасті плями на стінах біля дверей — від того хата була начебто значена. Я під'їхав під самий ганок і зістрибнув із коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері. Вони розчинились із розпачливим рипом.

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили нічого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: були то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До сутінку.

— Це ви, пане канцеляристе? — почув я з кутка голос Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане, — сказав я. — Привіз вам "Книжицю"…

Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки, за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане канцеляристо, — сказав дяк. — Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця з підтрубної криниці лиха того не гоїть…

— Купили б чогось пожитнішого, — сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Стефан Савич. — Ідіть, хлопці, додому, — повернувся він до школярів.

Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, порозкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше. Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зирнув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромислом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби: дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти це. Жінко з цвіту?" — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я. — Так постаріли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане канцеляристе, — сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. — Непогамовна спрага!..

3

І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? — спитав дяк. — А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися, — сказав Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

— Маю на увазі причину, — сказав з легенькою всмішкою Савич. — А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я. — Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться, — поморщився я. — Лишаюся, пане дяче, сам вечорами.