Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Королівський чаротворець, — усміхнувся рудуватий слуга, зачервонівшись, як помідорова зупа. — Кажуть, коли перемовини дійшли до крапки, двоє ліпших чаротворців мали зійтися в битві за форт Блакитної Свічки. І наші перемогли!

— Прести? — уточнила Канре.

— Атож! — Слуга розсміявся. — Мені казали, їхній глава здатен розколоти той весь форт навпіл. Завиграшки!

— Дивись, аби він твою дурну головешку на розколов, — пробуркотіла пекарева жінка, котрій геть не до смаку були розмови про битви, дуелі й війну, яка хоч і зачаїлася ще поки далеко на півдні, але могла докотитися й до столичних мурів.

— То що ж, лірці відтіль таки пішли? — втрутився дідок, котрий стовбичив при вході, мовби й не конче хотів повертатися на морозну вулицю.

— А синька їх знає! — Слуга Бернажів смикнув сухорлявими плечима, котрі випиналися під благеньким плащем. — Мали би трохи клепки, то пішли б, я собі думаю. Чув, од їхнього чаротворця лише обгорілий артефакт лишився. Та й той розсипався на попіл, коли його після дуелі хтіли забрати.

— Глава дому Престів — то сам диявол, кажу я вам, — просипів дідок, глипаючи то на усміхненого слугу, то на пекареву жінку, котра знай хитала головою.

— Усі вони такі, — поважно відказав юнак. — Адже то не глава бився на дуелі. А його син. Кажуть, малий такий, що його ще навіть не ввели у стан королівських чаротворців.

— Після такого точно введуть, — хмикнув дідок.

— А ви ніби знаєте, як вони там свої справи вирішують! — озвалася пекарка.

— Котрий син? — голос Канре брязнув напругою.

— Та кажу вам — Престів! Не те що переміг — спопелив суперника вщент. Як є. Кажуть, він якихось віннських чарів навчений, дуже страшних. Один раз отак начаротворить — і кусень душі власної спалює… А теперка, певне, гуляє, аж гай гуде. Ну, на тім і мені пора. — Юнак пригладив розкошлане руде волосся і весело підхопив коробки з випічкою обома руками. — Бо будуть маестра Ніколетта невдоволені, то по моїй спині погуляє батіг…

Жаррак лежав на спині, втупившись у стелю, і від болю не міг поворушитися. Гудіння натомлених м’язів змушувало його почуватися розірваним на клапті й скинутим на дно глибокої прірви, з котрої нема шляху назад.

Він знав, що так буде, коли взяв на одну капсулу більше. Усього лишень двадцять грамів зверху до потрібної дози. Порошки слід заміряти точно — особливо ті, котрі мають вплив на тіло. Проте коли батько зненацька наказав йому — не Бергатові чи Корентіну — виступити на дуелі проти лірського чаротворця і використати віннські заклинання, Жаррак вирішив, що прийме будь-які наслідки, лишень би перемогти.

І переміг.

Наслідки навалились одразу після дуелі. Артефакт випав з рук, бо руки не тримали. Ноги не тримали. Тіло стало що ґаляретка, котрою тітонька ласувала влітку у вихідні. Потім чуття власних м’язів почало повертатись, але з ним — до біса болю.

Він не знав, скільки це триватиме, час від часу прориваючись крізь напливи гарячки й туману, які прийшли разом з наслідками. Коли остаточно опритомнів, над ним височіла синя в темряві стеля, оторочена вицвілим білястим візерунком.

Жаррак повернув голову ліворуч: в узголів’ї широкої постелі виявилися його артефакт, миска з водою та серветки. Хтось відчистив зброю від крові — мабуть, брат, котрий єдиний знав, як обійти захист ціпка. Юнак потягнувся до серветок, вмочив одну у воду, випустивши шовк із тремких пальців, вихопив його назад і провів по обличчю. Краплі води затікали у вуха, за вигин шиї. І це було відчуття щирого блаженства.

Жаррак змочив серветку знов і поклав на чоло. Холод та свіжість прогнали гудіння з голови. Він прокрутив у спогадах усі моменти дуелі, аналізуючи, де міг вчинити краще, де недогледів, а де помилився. Попри перемогу, не відчував тріумфу чи задоволення, та й слабкість власного тіла дратувала.

Проте — перемога! Жаррак сподівався, що тепер лірці відступлять — бодай на зиму, котра ще не дісталася до теплого півдня, але неодмінно дасть про себе знати. Після поразки свого чаротворця зазвичай хоч на якийсь час суперники вгамовувалися. Якщо не було домовлено про інші дуелі. Коли ж вони не робили цього і хотіли наступати повнокровно, то мали дуже багато певності чи ресурсів. А, як знав молодий чаротворець, армія Ліру, хоч й безжальна та запальна, але бідна. Та й зима… Зимовий договір, напевно, вже в їхніх руках.

«Хай вони відступлять», — подумки попросив чаротворець у святих, хоча й не сильно вірив у них, як не сильно вірив у вищість вищих та власну винятковість завдяки завиткові гілки під ключицею.

Але якщо лірці вгамуються, може, не прийде пошесть.

Вінн, спокійний, як нетанучі льоди, рідше піддавався синьці, та й материна турбота давалася взнаки. Тому лише у Франі Жаррак дізнався, як косить синя міттга. Батько ніколи не відпускав його в райони нижчих, ніколи не дозволяв зрозуміти масштаби біди, а в домі мало хворіли. Були просто чутки — кількість мертвих як цифра не видавалася такою страшною, коли не бачити, як вивозять трупи.

Юнак відігнав тривожні думки, проте коли слабкість почала відступати, найперше покликав слугу, попросив причандалля для письма й нашкрябав Канре короткого листа, в котрому просив її остерігатися людних місць. Щастя, що в неї є кривавий браслет…

Вранці батько урочисто повідомив Жарракові, що Його Величність Сонцесяйний король своєю милістю воліє нагородили чаротворця за блискучу перемогу у стратегічно важливій точці.

— Ти маєш право попросити для себе щось. — Людовік стискав синове плече, даючи йому настанови. — Не нахабній, але й не прибіднюйся. Ти Прест, а не Мерселлі чи д’Олен…

— Що ж, на вашу думку, це має бути, батьку? — спитав Жаррак, знаючи, що й без запитання отримає пораду, а точніше — наполегливу рекомендацію.

— Він говоритиме з тобою наодинці. Тому не бовкни чогось дурного — мене там не буде, щоб підстрахувати. Що ж до бажання… Ти приїхав на фронт, щоби стати королівським чаротворцем. — Обидві руки Людовіка Преста опустилися на синові плечі. — І ось — ціль