Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Не турбуйтеся. Я готовий до зустрічі з королем, — відповів Жаррак, висмикуючи сорочку з батькових пальців.

У ту мить він думав, що ім’я цієї родини доста скупане в крові, тому жодна пляма його вже не зіпсує.

— Скоро мене віддають, маестре, — мовила Канре, вдаючи покірність і сором’язливість.

— І залишаєшся в домі?

— Так, маестре.

Подекуди служок звільняли, коли вони виходили заміж, бо це тягло за собою багацько проблем — передусім то були діти. Та подекуди, навпаки, воліли тримати надійних слуг поруч. А щоб вони не шукали кого на стороні, укладали шлюби поміж домашніми.

Гість усміхнувся з розумінням, проте його рука, котра припікала шкіру Канре вище ліктя, не ослабила хватку.

— Тоді так і бути, отримаєш десять лере, аби мати на красиві панчохи до шлюбу. Таким ніжкам личитиме найліпший шовк. — Ліва рука маестра ковзнула вниз.

Канре подумки зітхнула. Пан, вочевидь, геть не знається на витратах своєї дружини! Бо ж десяти лере вже давно не вистачає на шовкові панчохи — пані Альвіанні часто відправляла служку по білизну, й та зналася на цінах. Але більше її засмутило те, що слова про одруження не змінили ні на йоту маестрів намір зазирнути їй у вічі. А це часом ставало в нагоді: розповідали, що маестри гидували тим, аби брати собі служку, котра лягала вже з нижчим. Ну а що лягала — певна річ, адже ніхто не хотів ставати до шлюбу в невіданні, що його жде.

А оцей пан — тринадцять ґудзиків на жакеті, ланцюжок від годинника в нижній кишені, гарячі міцні руки — не гидував. Він смикнув Канре за собою, мовби був господарем у цьому домі. І її тіла торкався потім так, мовби був йому господарем. Дівчина весь вечір не могла позбутися відчуття, що запах його поту просочився під шкіру та у волосся, розбурхане чужими пальцями. Цей густий дух так хотілося змити, що Канре погодилася б драяти шкіру найжорсткішою губкою, аби допомогло. Не розуміла, як ще недавно підводила погляд, запевняючи себе: так має бути. Бо так бути не має.

Уночі, коли гості роз’їхались, Канре набрала собі в балію трохи води й сиділа в ній, скоцюрбившись від холоду, але водночас пірнаючи у вдоволення, бо запах чужого тіла танув. Вона пускала бульбашки носом і силкувалася пригадати Жарраків запах. У спогадах розтікалися віск і тепло свічок у його покої, шелест книжкових сторінок, ковзка постіль, прозоре й тонке повітря на світанку… І щось, що ховалося поміж тим.

Коли вона, дрижачи всім тілом, повернулася до своєї кімнати, Жюссі спала, накрившись, як звично, з головою. З-під її ковдри долинало приглушене покашлювання — і Канре вирішила, що завтра конче треба випросити в пані Манно гарячого бульйону для молодшої служки. Бо якщо та застудилась і, не дайте боги, розхворіється, то на Канре впаде вдвічі більше роботи — і вдвічі більше невдоволення маестри. А їй уже сповна вистачало.

— До нас дійшло слово, що ви бажаєте покласти ваше життя на службу нам, — мовив Кловіс Сонцесяйний. — На посаді королівського чаротворця. З усіма супровідними бенефітами, які ми щедро надаємо тим, хто вірно служить. Чи це так, маестре Престе?

Жаррак потупився, бо йому не хотілося підводити погляд на втілення божественної величі, котре сиділо перед ним у розкішному кріслі. Король не підійшов привітати його, не запропонував вина — подейкували, що попри благословення гілкою він так тривожився за своє здоров’я, що намагався якомога менше контактувати з іншими. Та й узагалі бридився зайвих дотиків, а старий форт навіював на Сонцесяйного огиду — з його побитими, почорнілими від пожеж стінами, сирістю й непривітністю.

Чаротворець упирався одним коліном у кам’яну підлогу і прокручував у голові все, що мав сказати.

— Ваша Величносте, служити короні — найбільша честь, про яку я смію мріяти, — почав він передбачуваними словами.

— Це честь, котрої удостоювалися ваші предки, маестре Престе, за великі діяння.

— Так, їхня кров дала мені в руки могутній чар та спроможність використовувати його на благо Франу та Вашої Величності. Проте мені ще надто багато потрібно опанувати, перш ніж я зможу достойно представляти свій рід у когорті обраних. Випробування не страшать мене, але страшить одна лиш думка: я можу розчарувати Вашу Величність та кинути тінь на ім’я Престів, освітлене діяннями моїх предків.

— Блискуча перемога засвідчила протилежне. Ви повнокровний чаротворець на зорі розквіту. Не бачимо причини для відмови. Чи ви, маестре Престе, вважаєте, що в часі війни, коли Фран потребує найбільшої доблесті й самозречення своїх чаротворців, є щось вище понад це?

— Ні, Ваша Величносте. Але поза тим, як оповів шановний батько, я можу попрохати за свою перемогу нагороду, співмірну з нею.

— І ми волею, даною небом, бажаємо нагородити вас змогою служити нам та дорівнятися до найвищих.

Жаррак знав: наступні слова можуть перекреслити його життя, і то легко, та все ж мусив сказати їх:

— Ваша Величносте, мене зв’язує клятва. Щоб її сповнити, я мушу просити вас про іншу винагороду. Опісля з усім серцем і душею піду на чаротворчу службу… до кінця моїх днів.

Сонцесяйний мовчав. Жаррак піймав себе на тому, що слідкує за рухом променів, які косими стьожками тягнулися крізь вузькі вікна по кам’яній підлозі.

— Яка клятва може бути вищою за слова вашого короля, маестре Престе? Маєте це повідати, бо в протилежному разі ми будемо вправі вважати, що ви знехтували нашою прихильністю задля простої забаганки. Чого ви бажаєте за недавній тріумф?

— Ваша Величносте. — Жаррак дозволив справжній емоції брязнути в його голосі, аби Кловіс відчув, яку вагу це прохання має направду. — Щоби