Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Світлі брови Освана сіпнулись, а усмішка, яка заливала лице, видала все сповна.

— О, то пані… вже все й розповіли? — Він торкнувся волосся рукою, пригладив його, а тоді наблизився до Канре, незважаючи на її гнівний погляд і схрещені на грудях руки. — Я давно був хотів оте все… ну, сказати їй. І випросити, — повідомив Осван тоном ярмаркового дурника. — Але тоді, коли ти прогнівила панію, думав, що ніц не вийде. А теперка вона згодилася, ще й так легко! А ти чого на мене супишся? — Він щойно примітив, що на лиці служки мало радості від майбутнього шлюбу.

— А з якого переполоху мені тішитися? Чи я тобі хоч коли казала, що взаміж спішу? Та ще й за тебе?

— Н-ну… — Осван здвигнув бровами. — Я від Катлі чув не раз, що дівки такого вголос не скажуть. Мовляв, не ведеться плакатися, що не беруть, — встид.

— Отой-то… — застогнала дівчина. — Не кажи тільки, що це Катлін тебе напоумив. Бо знайду та вб’ю його.

Осван відступив, хоча проблиски усмішки на його лиці не зникли й стали геть химерними у світлі ліхтаря над дверима.

— Так ти ж сама завше до мене усміхаєшся. Говориш привітно. А в тебе однаково в домі купа роботи. Коли тобі кого шукати?

Канре знагла стало шкода його. Адже охоронець був добрим та привітним до неї, та й до інших теж. І чи випадало так сильно винуватити Освана за помилкову думку, коли вона сама брала його з собою у справах, бо Катлі з його жартами та розхлябаністю не подобався їй та й годі?

— І того ти надумав мене дружиною зробити і навіть не спитав? — спокійно уточнила дівчина.

— А що тут питати? Разом служимо. Мені треба женитися. Тобі теж треба, не дівча вже, як Жюстіна…

Канре полічила до трьох і вирішила, що час говорити чітко.

— Осване. Я не хочу тобі зла. Але давай дурного не роби. Я не можу за тебе піти — й квит.

— Чого?

— Бо не можу.

Він спідлоба зиркнув на служку.

— Запишалася, еге ж? При панії служиш, то вже й на себе панський лик приміряєш, а ми тобі не рівня?

— Що ти верзеш? — Канре не очікувала стільки їдкості в голосі Освана, тому обережно поклала руку на дверну ручку за спиною, аби мати змогу в разі чого пірнути в дім.

— Я чув, же маестра тебе ледь не вбили були, бо ти в них щось украла… Не вірив і думав, що вони щось собі надумали. Бо де таке, щоби наша Канре — і крала. А бачу, таки захотіла й собі попанувати. А я, дурне, так розпинався! — вів далі охоронець, кожне слово котрого звучало тихше і різкіше. Як напильник, який стесував з Канре броню і човгав по голій шкірі, здираючи її до м’яса.

— Не кажи дурного. Я від біди тебе відмовляю.

— Ади яка турбота! А коли ті маестрині гості тобі в очі дивляться, то їм ти щось не дуже відмовляєш. Думаєш, ніхто не бачив, як ти стелилася перед племінником панії? Але все, все, поїхав, Канре! Послухай мене добре — він поїхав і не верне сюди. Війна почалась. А я буду тутка. Я за тебе дбатиму. Не будь ти дурна, дівчино.

— Річ не в тім, Осване. Ти і я — то не до добра, от і все…

— Скажи, давай! — Кулак врізався в одвірок. — Скажи, що тобі любий великий чаротворець! Куди мені до його золотого волосся. Може, в нього й між ногами все з золота?..

Канре незчулась, як охоронцева рука зімкнулася в неї на зап’ясті. Дівчина зціпила зуби й процідила:

— Сам підеш та скажеш панії, що передумав. Візьми оно Жюстіну — буде тобі тепло, і турбота, і щира любов. А мене не руш.

— Тьху на тебе, — вичавив Осван, але руку відпустив. — І на твого недорослого панича. І на твою Жюстіну — опецькувате і кирпате таке, що страх глянути.

Канре міцніше стулила губи, аби не кинути Осванові чогось у відповідь чи гірше — аби не спробувати ляснути його по пиці, котра нині вперше стала здаватися їй страшною. Та вона боялася, що такий вибрик не минеться.

Затим дівчина тільки грюкнула дверима й побігла в дім, сподіваючись сховатися в ньому. І тоді не вперше, але знагла чітко піймалася на думці, що їй, трясця, служці безрідній, хочеться мати її — гордість. Хоч яку. Мати право на цю гордість і — на вибір. Мати змогу бажати когось і відмовляти іншому. Але сама ця думка та Осванові слова, котрі кришили її на дрібки, здригнулися в грудях Канре риданням, яке вона ледь потамувала, живлячи примарну надію, що до ранку все мине. Як у добрих казках, де світанок розвіює все зле і день настає — впевнено, як і сонце, що підіймається на сході.

Що Осван не сказав маестрі нічого, Канре дізналася від нього наступного дня.

— Ти собі можеш пишатися скільки хочеш, — повідомив він. — Але скоро прийдеш до тями й побачиш, що я тобі ж ліпше роблю.

Дівчина закотила очі, минула охоронця на воротах і поспішила до пекарні, бо, здурів Осван чи ні, їй не хотілося отримувати на горіхи, якщо вона почне вправляти йому мізки замість справами займатися.

Вранці приморозило, і, кутаючись у плащ, Канре все одно вловлювала кожною кісточкою підступи зими, які пробиралися крізь товсті панчохи, цупку нижню спідницю й вовняну хустку на грудях. Ковзка бруківка обіцяла скоро вкритися льодом, ускладнюючи поспіх.

У пекарні Канре дозволила собі трохи відігрітися й послухати чутки, поки пекарева дружина пакувала їй нечисленні покупки — гостей маестра не очікувала.

— …розбив ущент! — повідомив з явним вдоволенням молодий слуга з дому Бернажів, переповідаючи новини з прикордоння.

— А хто кого? — втрутилася Канре, котра не розчула початку оповіді.