Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Я з подивом втупилася у двері, не розуміючи, чого він хоче, і чекаючи, що знову візьметься за кульки. Але Дрон взявся за мене.

По попці ковзнули шорсткі руки, я відчула вмілі пальці на роздратованому кліторі.

Дрон нахилився майже лягаючи зверху, перемістив одну руку на груди. Гарячі губи залишили вологий слід на спині та засос біля шиї.

– Ну, кішко, після повні ти зі мною за все... розплатишся, – шепнув він. Слова не злякали, швидше навпаки, змусили солодко здригнутися.

– Навіщо чекати? – муркотнула я і несподівано відчула дивний укол ззаду, немов від олівця чи якогось предмета. Дрон різко відсторонився.

– Шити, я сказав! – ринув грізно.

– Що це? – нахмурилася я.

Провела рукою по попці, але нічого не намацала. Акуратно злізла зі столу, намагаючись не зачепити предмети, що стояли. Подивилася на пса, але він приводив себе до ладу, відвернувшись.

Знову накотило збентеження. Що він зі мною робить, чому я готова виконати будь-яке побажання? Чому забуваю себе, ніби перетворюючись на когось іншого? Чому готова благати загасити мою пожежу? Ну нічого, ти теж... заплатиш!

Акуратно підхопила ланцюжок, не даючи йому вдаритися об підлогу. Дрон поспів – уже знову зібраний та діловий. Я підняла очі, відчуваючи, як між ногами все пульсує, продовжує наливатися вологою від одного спогаду і холодного сталевого погляду.

Дрон спритно закріпив ланцюжок на місце, вказав легким жестом на диван. Я згрібла все необхідне і рушила до вікна, намагаючись збагнути, що це щойно було.

За роздумами швидко впоралася з ґудзиками – вдома часто допомагала мамі зашивати одяг молодшим сестрам. Дрон зібрав усе з підлоги і повернувся за стіл до екрану, ігноруючи мене. Я одягла піджак, погледіла у вікно і, нарешті, не витримала:

– А до чого ви вчора договорилися?

– Дотримуватися волі Вожака.

– В сенсі?

– Як він заповів, так усе й розподілити.

– Бояться, що ти влаштуєш переворот? – брязнула я.

Дрон різко озирнувся:

– Кішко, думай, що кажеш!

– Просто дивно, що для цього треба було збиратися, – знизала я плечима. – Є остання воля, що тут обговорювати?

– Не всім вона до вподоби. Потрібно не допустити переділу. Решта тебе не стосується.

– А на що натякала ця... Мадена? Чим може допомогти тобі?

– Навряд чи вона знає все до кінця, тож нічим. А знала б, розмова була б іншою. Можливо, думала дрібним шантажем виторгувати собі привілеї. Але швидше за все Дейк підіслав її до мене. Думає, я не розпізнаю собаку, яку він має на роботі двічі-тричі на день?

– А ти кого маєш? – невинно поцікавилася я.

– А я на роботі працюю! – розлютився пес. Ага, помітно! Не стримавшись, я фиркнула. – Тож...

Стук у двері завадив йому видати чергову цінну вказівку, чим би мені зайнятися.

– Сідай, – Адран несподівано посадив мене у власне робоче крісло, сам став позаду, склавши руки на грудях. Я спробувала на нього запитливо подивитись, але він розвернув мою голову до столу і голосно дозволив увійти.

Ну, Дрон, прямо віщун! Удана я впізнала одразу – ані офіційний піджак, ані відсутність кішки-наложниці не зробили його дорослішим чи приємнішим. При виді мене очі спалахнули, і я ледве втрималася, щоб знову не поглянути на Адрана. Хотілося впевнитись, що мною не збираються розплачуватися.

Слідом за ним увійшла жінка – моложава, не те щоб гарна, але доглянута. В обличчі читалася пиха колишньої рабині, якій вдалося злетіти на саму верхівку, і зневага до всіх інших, кому це не вдалося. Близький запах і зовнішня схожість забрали останні сумніви. Макіра, мати молодшого синочка.

– Це твоя знаменита кішка? – зневажливо вигнувши брову, кинула Макіра.

– Ні, це парламентарійка від кішок, що прибула з діловою пропозицією. Ми маємо нараду. Сподіваюся, ти прийшла із важливим питанням?

Онімівши, я спробувала збагнути, як тепер поводитися. У голосі Дрона не чулося ані іронії, ані сарказму. Навіть Макіра здивовано дивилася на нього, частково розгубивши свій гонор і не встигнувши зібрати назад.

Удан відкрив рота, переводячи здивований погляд з мене на брата.

– Може, нам зайти пізніше? – запропонувала Макіра.

– Це надовго, – запевнив Адран. – Але якщо у вас нічого термінового, приходьте після повні.

Колишня наложниця Вожака провела по нас чіпким поглядом і рішуче вмостилася в крісло для відвідувачів, залишивши синочка стояти:

– Ні, чому ж, ми теж із цікавістю послухаємо пропозицію кішок. Адже незабаром справи вестимеш уже не ти.

Собака гралася з вогнем, я буквально відчула хвилю люті, що виходила від Адрана, який стояв позаду. Але Макіра була впевнена у своїй безкарності та правах свого синочка. А ось Удан, схоже, досі не впорався зі становищем молодшого брата і ніяк не міг вирішити, чи підтримати матір у вже майже відкритому протистоянні, чи залишитися під яким-ніяким заступництвом брата.