Читати книгу - "Знак біди"

— Ой-ой! Що ж це робиться? — мовила вона розгублено.

Анютка, трохи погамувавши хвилювання, говорила, заламуючи на грудях руки:

— Я ж зараз не знаю, що робити! Батько плаче: каже, нащо ви так на мою старість? А як повели Антипа з Андрієм, то й зовсім битись об землю став, мені зробилося страшно, ну, я й побігла сюди. Що ж тепер робити, тітонько?

Що ж було робити? Аби вона знала! Та, певне, зараз уже нічого не вдієш. Пізно тепер! Після такого вже й зовсім пізно, тепер уже не поткнешся нікуди. Тепер їй стало цілком зрозуміло, що там, у соснячкові, коїлось, як вона бігла до містечка, чого вони зупинили її: їм не троячка знадобилась — вони чекали. А вона заважала. Але ж треба на таке зважитись, дійти до такого! А тепер... Що тепер буде?

16

Через день розкуркулювали Багатька Ладимира.

Ранесенько до Яхимівщини прибіг Потап Колондьонок, якого Степанида тепер не хотіла пускати до хати, і він наче відчував це — постукав у вікно і продзявкав Лявонів наказ прийти на розкуркулювання. Вона сказала йому й собі — а дулю! І не пішла. Нехай розкуркулюють без неї, вона не голосувала за те розкуркулення. Та потім затривожилась, здебільшого за Анютку, — як вона там? Це ж так її повезуть, і вона ніколи вже не побачить дівчини. Аж розхвилювавшись від такої думки, Степанида як була, у старій спідниці та шкарбанах, побігла на Висілки.

Трохи на одшибі від вулиці, на Ладимировому подвір’ї вже юрмились люди, понуро стояли запряжені в сани коні. З хати виносили майно: клунки, кожухи, подушки, мішки, — все якось поквапом, безладно кидали на сани. Трішки збоку, біля плоту, завмерла купка сільського люду, переважно жінок з дітьми, чоловіків було мало, й серед них на подвір’ї вирізнялась висока постать Лявона в латаному кожусі, з чорним паском навкіс по щоці та через лоб. Вигляд у голови був похмурий і злий — наче розкуркулювали його, а не Ладимира. Недалечко на снігу стояв незнайомий Степаниді озадкуватий чоловік у чорній лискучій шкірянці, що також наглядав за цим лаштуванням у цю нікому не відому, далеку й сумну дорогу. Двері до сіней були відчинені, звідтіль вискочив спітнілий, чорний, циганської подоби Антось Недосека, про щось запитав у Лявона. Слідом з’явився Василь Гончарик — незграбно, задки ступаючи з ґанку, волік важкеньку зелену скриньку, яку з другого краю тримав сам Ладимир. Побачивши ту скриньку, Степанида мимоволі йойкнула: то ж був Анютин посаг, з яким дівча ще недавно збиралося заміж — якось узимку показувала Степаниді, що там було надбано. Тепер це надбання сам Гончарик відправляв невідь-куди — на Соловки, до Сибіру — хтозна? Степанида лиґнула терпку грудку в горлі, щомога тамуючи сльози. То, зрештою, було нелегко, декотрі жінки вже плакали — стиха хлипаючи носами, втираючи рукавами очі, а мала Борисова Маня все смикала матір за поли кожушка й питала:

— Мамо, а куди це вони? Я теж хочу на сани...

Лизавета гримнула на доньку раз і вдруге, але дитина не вгавала, і тоді стара Маланка, що стояла поруч із ціпком у руках, мовила з якимось поганим натяком:

— Пожди[62], донечко, підростеш — поїдеш іще...

Василь з Ладимиром прилаштували скриньку на сани, Ладимир став прив’язувати її довгим мотузочком, а Гончарик випростався, і Степанида не впізнала його обличчя — такий стражденний вираз лежав на ньому, зовсім не схожий на той, колишній.

— Прослідкуйте за тим, як складаються, — підкреслюючи інтонацією кожне слово, наказав йому незнайомий у шкірянці, — мабуть, уповноважений з району. — Під вашу особисту, відповідальність.

Він стояв у дворі осторонь інших, засунувши руки до кишень шкірянки, й Василько мовчки кивнув, пішов до хати.

«І треба ж! — розгублено думала Степанида. — Сам. свою наречену... Хоч, либонь, уже не наречена...»

Вона хотіла побачити Анютку, боялась тієї зустрічі й не могла обійтися без неї, бо знала, що їм більше не побачитись. Проте Анюта все не виходила з хати, певно, ще щось збирала, і Степанида наважилась — рушила через подвір’я до сіней. Щойно вона ступила на ґанок, як той, у шкірянці, визвіривсь:

— Ей, куда? Нєльзя!

— Що?

— Нєльзя, сказал!

«Іди собі в трістя та в болото!» — відповіла вона подумки і, спахнувши внутрішньою злістю, рішуче ступила до сіней.

— Ганчарік, вазвраті пастаронніх! — долинуло іззаду.

Гончарик у хаті, однак, не озвався, хоч двері скрізь було розчинено навстіж, і в них стало видно обідрану, немов пограбовану Ладимирову хату: голі стіни, засмічену й затоптану підлогу, безладно розсунуті лави. Посеред порожньої світлиці на голому ослоні, похнюпившись, плакала Анютка, і Гончарик, нерішуче торкаючи її плече, просив захриплим, чужим голосом:

— Ну тихо... Ну тихо... Ну що ж тепер...

Степанида понуро переступила поріг, раптом відчувши, як у ній щось неначе обірвалось, і нова непідвладна їй сила охопила її розбуркані за ті дні почуття.

— Анютко!

Анютка підхопилась на ослоні, а Степанида впала поруч, обняла дівчину й зайшлася коротким, мов зойк, плачем, коли, здається, не витримає, розірветься серце. З довірливою покорою дівчина припала до неї всім своїм тремким тілом, немов до матері, яку колись втратила у дитинстві. Обіймаючи її за плечі, Степанида гладила її вузьку, у плюшевій жакетці спину, сама обливаючись слізьми, не бачачи крізь них нічого довкола. Звідкись до її слуху долинув окрик уповноваженого:

— Таваріщ міліціанєр!

Вона не одразу збагнула, що це звертались до Гончарика, який з винуватою розгубленістю на побілілому обличчі торкнув її за плече:

— Тітко...

Так вона й знала: тут не можна плакати, обійматись із дочкою розкуркуленого, яка тепер із подруги, сусідки немов перемінилася на заразно-хвору — на класового ворога. Мабуть, треба було щось сказати їй, та Степанидине серце повнилось невимовним плачем, мовчазною скрухою за безталанною долею цієї нещасної дівчини.

— Тітко Степанидо! — настійливо повторив поруч Гончарик.

До хати зайшов Ладимир, зняв шапку. Не зважаючи