Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Півторарічна робота Бетті в Каліфорнії добігала завершення. Бетті не хотіла припиняти терапію і попросила свою компанію продовжити її контракт. Коли це не вдалося зробити, вона навіть хотіла знайти іншу роботу в Каліфорнії, щоб залишитися тут, але врешті вирішила повернутися до Нью-Йорка.

Час зупинитися — посеред пропрацювання важливих проблем і саме тоді, коли Бетті все ще стояла перед перепоною у сто п’ятдесят фунтів! Спочатку я подумав, що зараз для цього найбільш недоречна мить. Проте, зваживши все іншим разом, я усвідомив, що Бетті може загрузнути в терапії, якщо час не буде обмежений. У психотерапії існує давня традиція звертатися до праць Карла Роджерса[15] та Отто Ранка, які доводили, що встановлення заздалегідь дати закінчення курсу часто підвищує ефективність терапії. Якби Бетті знала тоді, що період її лікування необмежений, їй потрібно було б набагато більше часу, щоб вирішити для себе, що робити, і розпочати худнути.

Крім того, було зовсім не зрозуміло, чи могли ми піти далі. Протягом останніх місяців терапії здавалося, що Бетті була більше зацікавлена в розв’язанні проблем, які ми вже відкрили, ніж у виявленні нових. Коли я запропонував їй продовжити терапію в Нью-Йорку і назвав ім’я гарного лікаря, вона ухилилася від цієї пропозиції, зазначивши, що не впевнена, чи взагалі буде й надалі відвідувати психотерапевта. На її думку, їй було вже досить.

Також були інші ознаки того, що Бетті не просунеться далі. Незважаючи на переїдання, вона тепер не сиділа на дієті. Ми погодилися зосередитись на її новій вазі у сто шістдесят фунтів і підтримувати її на такому рівні. А ще Бетті оновила весь свій гардероб.

Їй наснився сон, який відображав цей момент у терапії:

Уві сні я бачила, що малярі збираються пофарбувати мій будинок ззовні. Через кілька секунд вони були вже повсюди навколо будинку. Біля кожного вікна сидів чоловік з пульверизатором. Я нашвидку одягнулася й спробувала зупинити їх. Вони фарбували все підряд. Десь із-під підлоги почали здиматися клуби диму й заповнювати будинок. Я побачила маляра з панчохою на обличчі, який розпорошував фарбу всередині дому. Я сказала йому, що я просила пофарбувати лише фасад. А він відповів, що в нього є наказ фарбувати скрізь — і всередині, і ззовні. «Що це за дим?» — запитала я. Він сказав, що це бактерії, і додав, що на кухні в мене взагалі розсадник смертельних мікробів. Я злякалася і повторювала знову й знову: «Я тільки хотіла, щоб ви пофарбували ззовні».

На початку терапії Бетті справді хотіла лише трохи «підправити зовнішній вигляд будинку», але сталося так, що вона зробила повну реконструкцію інтер’єру. Більше того, маляр-психотерапевт розпорошив повсюди всередині будинку смерть — смерть її батька, її власну смерть. Зараз вона вважала, що зайшла надто далеко; настав час зупинитися.

З наближенням до нашого останнього заняття я відчув значне полегшення й пожвавлення — ніби звільнився від чогось. Одна з аксіом психотерапії — якщо люди мають якісь почуття один до одного, то їх завжди потрібно висловлювати, вербально чи невербально. Наскільки я пам’ятаю, я навчав своїх студентів, що, коли людина (пацієнт або ж психотерапевт) щось приховує, тоді лікування не буде мати ніякого ефекту.

Я починав терапію із сильними негативними почуттями до Бетті — почуттями, які ніколи не обговорював з нею і про які вона не здогадувалася. Як би там не було, поза сумнівом, ми обговорили більшість важливих проблем. Очевидно, що терапія мала успіх. Чи довів я хибність мого правила? А можливо, у психотерапії просто не було «абсолютних правил»?

Я не переживав, що в неї знову з’являться колишні симптоми. По-перше, наприкінці курсу більшість пацієнтів тимчасово регресують. (Це абсолютне твердження.) По-друге, проблеми ніколи не вирішуються один раз і назавжди. Натомість психотерапевт і пацієнт повертаються до терапії знову й знову для того, щоб упорядкувати та поновити те, що вже було зроблено, отож насправді психотерапія часто дублює «циклотерапію».

Я спробував поговорити з Бетті про відчай та переконання, що, як тільки вона покине мене, вся наша робота зійде нанівець. Я нагадав їй, що збільшення її ваги зупинилося не через мене чи через якісь зовнішні об’єкти, а тому, що вона сама цього бажала, це було її частиною, яку вона хотіла забрати з собою. Якщо, наприклад, вона могла довіритися і розповісти про себе мені більше, ніж комусь іншому, то це було її рішення, яке означало, що в майбутньому вона зможе зробити це знову. Щоб здаватися більш переконливим, на нашому останньому занятті я спробував використати власний приклад.

— Бетті, я відчуваю те саме. Я буду сумувати за нашими зустрічами. Але ви мене також змінили…

Вона сиділа й плакала без упину, не підводячи очей, але, коли почула мої слова, перестала схлипувати і подивилася на мене з надією.

— І, навіть незважаючи на те, що ми з вами ніколи не зустрінемося, я буду пам’ятати про цю зміну.

— Яку зміну?

— Ну, я вже казав вам, що в мене не було багато досвіду з… проблемою зайвої ваги…

Я помітив, що Бетті опустила очі від розчарування, і мовчки вилаяв себе за те, що я такий байдужий з нею.

— Я маю на увазі те, що не працював раніше з огрядними пацієнтами і тепер краще зрозумів проблему… — Подивився на неї і зрозумів, що вона відчула ще більше розчарування. — Я хочу сказати, що моє ставлення до проблеми зайвої ваги змінилося. Коли ми починали, мені особисто не подобалися гладкі люди…

Бетті перервала мене сварливим тоном:

— Агов! Докторе! Не применшуйте! Ви кажете «не подобалися», а протягом перших шести місяців насилу могли дивитися на мене? Ось чому цілих півтора роки ви ніколи — жодного разу — не торкалися мене? Навіть не потискували руки!

Моє серце впало. О Боже, вона мала рацію! Я дійсно ніколи її не торкався. Я просто не звернув на це уваги. І думаю, що часто навіть не дивився на неї. Я не здогадувався, що вона це помічає!

Я пробурмотів, затинаючись:

— Знаєте, психотерапевти зазвичай не торкаються своїх…

— Дозвольте вас перервати, поки ви не забрехалися ще більше. — Здавалося, що Бетті розважали мої нервові корчі. — Я вам підкажу. Пам’ятаєте, я була в тій самій групі, що й Карлос, і ми часто розмовляли після заняття про вас.

Упс, я зрозумів, що втрапив у халепу. Я не передбачив цього. Карлос із його невиліковним раком