Читати книгу - "Заповіти"

Я відчувала запах його подиху: суміш алкоголю, м’ятного ополіскувача, як у дантиста, та гнилих зубів. Прийшов непроханий образ шлюбної ночі: велетенська матово-біла крапля рухалася до мене в сутінках невідомої кімнати. Вона мала голову, та не обличчя — тільки ротовий отвір, як у п’явки. Десь посередині у повітря випинався третій мацак. Воно дійшло до ліжка, де я лежала, паралізована жахом і теж гола — Шунаміт казала, що треба бути голою хоча б частково. Що далі? Я заплющила очі, прагнучи прогнати це видиво, тоді знову розплющила.

Командор Джадд відсторонився, проникливо дивлячись на мене. Чи я здригнулася, поки він мене цілував? Намагалася стриматися. Пола вщипнула мене сильніше. Я знала, що мушу сказати щось на зразок «Дякую», чи «Я теж сподіваюся», чи «Авжеж, зробите», але не могла. Відчувала нудоту: що, як я просто зараз блювону на килим? Оце був би сором.

— Вона надзвичайно скромна, — процідила крізь зуби Пола, скоса дивлячись на мене.

— Це чарівна риса, — зауважив Командор Джадд.

— Можеш іти, Аґнес Джемаймо, — мовила Пола. — Твій батько та Командор мають дещо обговорити.

Тож я рушила до дверей. В голові трохи паморочилося.

— Вона здається слухняною, — почула я голос Командора Джадда, виходячи з кімнати.

— О, так, — сказала Пола. — Вона завжди була чемною дитиною.

Якою ж брехухою вона була! Знала-бо, яка лють кипить у мені.

Трійця організаторок весілля — Тітка Лорна, Тітка Сара Лі й Тітка Бетті — знову повернулися — цього разу, щоб зняти мірки для весільної сукні: вони принесли ескізи. Мене попросили сказати, яка сукня мені подобається найбільше. Я вказала на першу, що втрапила мені під руку.

— Вона здорова? — м’яко спитала Полу Тітка Бетті. — Має втомлений вигляд.

— Це для них сповнений емоцій час, — відповіла Пола.

— О, так, — погодилася Тітка Бетті. — Стільки емоцій!

— Накажіть Марфам приготувати їй щось заспокійливе, — запропонувала Тітка Лорна. — Наприклад, ромашковий чай. Або седативне.

На додачу до сукні я мала отримати нову спідню білизну й спеціальну нічну сорочку для шлюбної ночі, з бантиками спереду — так легко розв’язуються, наче на подарунковій упаковці.

— Не знаю, для чого нам перейматися оборками, — сказала Пола повз мене до Тіток. — Вона їх не оцінить.

— Це ж не вона на них дивитиметься, — відповіла Тітка Сара Лі несподівано прямо. Тітка Лорна здавлено пирхнула.

Весільна сукня мала бути «класична», як висловилася Тітка Сара Лі. Класика була найкращим вибором: на її думку, чіткі лінії мають дуже елегантний вигляд. Вуаль із простим віночком зі штучних пролісків та незабудок. Виготовлення штучних квітів було одним з ремесел, до яких заохочували Еконожин.

Мереживне оздоблення викликало приглушену суперечку: додати його, як радила Тітка Бетті, бо це гарно, або ж відмовитись як від зайвини, що було краще, на думку Поли, позаяк краса тут була не головною. З несказаного: головним було закінчити із цим і перевести мене в розряд її минулого, де я лежатиму, ні на що не реагуючи, мов свинець, і перестану бути вибухонебезпечною. Ніхто не зможе сказати, що вона не виконала свого обов’язку Дружини Командора й гідної громадянки Гілеаду.

Саме весілля відбудеться, щойно сукня буде готова, тож безпечно було планувати його через два тижні від того дня. Тітка Сара Лі спитала, чи знає Пола імена гостей, яких вона хотіла б запросити. Вони удвох пішли на перший поверх укладати список: Пола називатиме імена — Тітка Сара Лі їх записуватиме. Тітки підготують і доставлять усні запрошення особисто. То була одна з їхніх ролей — приносити отруйні звістки.

— Ти в захваті, еге ж? — мовила Тітка Бетті, поки вони з Тіткою Лорною збирали ескізи, а я знову вдягалася. — За два тижні матимеш свій власний будинок!

Було в її голосі щось заздрісне — сама вона ніколи не матиме будинку, — та я не звернула на це уваги. Думала: «Два тижні». Мені залишилося нещасних чотирнадцять днів на цій землі. Як їх провести?

37

Дні минали, і я все більше поринала у відчай. Де ж вихід? Я не мала зброї чи смертельних ліків. Пригадала історію, яку в школі поширювала Шунаміт, — про чиюсь Служницю, яка випила рідину для чищення труб.

— Вся нижня половина її обличчя облізла! — з утіхою прошепотіла Шунаміт. — Просто… розчинилася! З шипінням!

Я їй тоді не повірила, хоча вірила зараз.

Ванна, повна води? Але я відпльовуватимусь, захлинатимусь і хапатиму повітря, а камінь до ніг у ванній не прив’яжеш, не те що в озері, річці чи морі. Але дістатися до озера, річки чи моря я ніяк не могла.

Може, доведеться пережити церемонію, а тоді вбити Командора Джадда в шлюбну ніч. Штрикнути спочатку його в шию попередньо викраденим ножем, а тоді себе. Доведеться відпирати з простирадл чимало крові. Але ж не я їх пратиму. Я уявила розпач на обличчі Поли, коли вона увійде до кімнати-бійні. Справжня різанина. І можна розпрощатися із соціальним статусом.

Авжеж, ці сценарії були просто фантазіями. Плетучи це павутиння, я знала, що ніколи не зможу вкоротити собі віку чи когось убити. Пригадувала несамовитий вираз на обличчі Беки, коли вона розрізала собі зап’ясток: вона була серйозна, справді готова померти. Вона мала силу, якої не мала я. Мені годі було й мріяти про таку рішучість.

Вночі, засинаючи, я фантазувала про дивовижну втечу, та всі сценарії вимагали сторонньої допомоги, а хто міг мені допомогти? Це мав бути хтось незнайомий: рятівник, вартовий прихованих воріт, хранитель таємного пароля. Коли я прокидалася вранці, все це здавалося неможливим. Я все прокручувала в голові: що робити, що робити? Була ледве здатна думати, їсти.

— Нервує перед весіллям, благослови, Боже, її душу, — мовила Зілла.

Я справді хотіла отримати благословення душі, але не бачила для цього способів.

Коли лишалося всього три дні, до мене прийшла несподівана гостя. Зілла піднялася до моєї кімнати й покликала мене вниз.

— До тебе прийшла Тітка Лідія, — сказала вона стишено. — Удачі. Ми всі тобі її зичимо.

Тітка Лідія! Головна Засновниця, портрет у золотій рамі в кожній класній кімнаті, довершена Тітка — вона прийшла до мене? Що я накоїла? Спускаючись сходами вниз, я тремтіла.

Поли не було, і це була удача, хоча, познайомившись із Тіткою Лідією ближче, я збагнула, що удача тут ні до чого. Тітка Лідія сиділа на канапі у вітальні. Вона була дрібніша, ніж на похороні Кайлової, але це, можливо, тому, що я виросла. Вона насправді усміхнулася до мене зморшкуватою жовтозубою усмішкою.

— Аґнес, люба, — мовила вона. — Я подумала, що ти