Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Вета

Стягую волосся в тугий хвіст і нарешті прибираю ноги з панелі приладів. Занурюю ступні в кросівки. Нехай Матвій дякує, що я не у взутті закинула туди ноги. Вранці був дощ — кросівки не першої "чистоти".

Він заслужив мою хамську поведінку. Нехай дякує, що я взагалі підпускаю його до себе.

Я трохи вщухла, чого ж приховувати? Його компанія на мене діє відповідно. Я навіть готова пробачити йому той вчинок і повірити у невинність вимушеної дії.

Він має рацію, навряд чи я сама змогла б порвати з Єфимом тоді. Зараз я того покидька на гарматний постріл до себе не підпущу. Але тоді… засліплена ефемерним почуттям провини та зради, я б продовжувала тягнути час.

Як можна було бути таким виродком? І найголовніше, як я цього не бачила?

До мого прозріння причетний Матвій. Так, це сталося у вкрай жахливих обставинах. Але це сталося. І я вже ухвалила рішення щодо сусіда знизу, але спочатку, я відіграюся добре на його нервах.

— Он за тим синім кіоском зверни праворуч, — тицяю рукою в лобове скло.

Матвій мовчки киває і кидає у мій бік короткий погляд. Дивиться на взуття та знову на дорогу.

— О п'ятій забери мене.

— Це за чотири години! — невдоволено відповідає.

— Так, — тішусь його роздратуванням. — А в тебе якісь плани?

— Вже ніяких!

Насправді мені вистачить і дві години, щоб зустрітися з батьками, але Матвію про це знати не обов'язково. Я не можу втратити нагоди познущатися з нього. Так, погоджуся, збоку це виглядає дуже по-дитячому і безглуздо, але нічого з собою вдіяти не можу.

— Тут? — під'їжджає до невеликої паркувальної кишені біля третього під'їзду.

— Так, тут!

З губ мало не злітає «дякую», але я вчасно відсмикую себе. Ще чого?

Тягнуся на заднє сидіння за рюкзаком і, вже збираюся вийти, як мене зупиняє долоня, що впала на коліно.

— Нічого не забула? — Матвій повільно повертається, фокусуючи на мені погляд.

Уздовж хребта пробиває холодок, і я розумію, що ризикую зламатися під таким натиском.

— Ні, нічого, — хитаю головою, не можу відірвати від нього погляду. Чорт!

— А подякувати? — вигинає одну брову. — Просте ввічливе дякую, про більше я й не прошу. Я вже мовчу про твої ноги на бардачку.

— Звикай! Якщо хочеш мене возити, возитимеш на моїх умовах.

Так, Вето! Молодець! Навіть голос не здригнувся.
Я безперечно роблю успіхи у відстоюванні своїх позицій.

— А чи не здуріла ти, дівчинко!

— Здуріла, що далі?

— С-с-с… — Матвій шипить, відвертаючись. Потім різко повертається і, схопивши за лікоть, тягне мене на себе. Впивається в губи і я за інерцією заплющую очі, впускаючи. Потім, лютую. Що він себе дозволяє?

Але Матвій не зупиняється. Він дуже спритно перетягує мене до себе на коліна й однією рукою затискає обидві мої за спиною.

Догралася?

Я відчуваю, як його збудження впирається у промежину. Від такої відвертої пози моє зрадницьке тіло теж починає збуджуватися.

Матвій розстібає мою карту і жадібно впивається пальцями у вигин талії. Усміхається, коли з моїх губ злітає стогін.

Дорвався!

— Дякую, — шиплю крізь зуби.

— Пізно!

— Я запізнююсь!

— Нічого. Скажеш, що потрапила у затор. — Штовхаючись у мене, даючи зрозуміти всю "масштабність" цієї "пробки".

***
Відсуваю штору на пару сантиметрів убік, щоб глянути у вікно і неконтрольована посмішка торкається моїх губ. Матвій досі на вулиці. Чекає, мій вірний Хатіко, навіть попри те, що я затримуюся вже на півтори години.

Цікаво, чим він там займається? Спить? А може зганяє «напругу» з якою я його залишила?

Напевно, настав час бути з ним трошки м'якше, адже я теж страждаю… збудження, що ниє тільки зникло. Вже майже чотири години не можу заспокоїтись, після хвилини проведеної в нього на колінах.

— Вето, — мама знову заводить стару пісню. — Ти нас дуже налякала…

Та я й сама налякалася. Одна з хати тепер не виходжу. Он, навіть особистого охоронця придбала.

Поправляю штору й обертаюся. На столі як за помахом чарівної палички зникло все гаряче і з'явився десерт. І навіщо, питається я з'їхала звідси?

— Мамо, зараз все добре. Ти ж знаєш яка я недолуга буваю? Тому і вкрали у мене телефон.

— Вкрали, та вкрали! А навіщо ти побігла за злодієм?

— Заради справедливості, мам!

Так, ось таку історію я вигадала для батьків замість того, щоб розповісти правду. Правду, від якої волосся дибки досі. Тим більше Арон попередив — не балакати. Тому для батьків я вигадала таке: у мене вихопили з рук телефон, як тільки ми з мамою попрощалися. Я кинула всі пакети й рвонула за злодієм. Через те, що я погано орієнтуюся в районі, в якому з недавніх пір живу, злодій втік, а я загубилася і не встигла до батьків.

Так собі історія. На трієчку. Розумію. Але батьки повелися. Точніше мама. Тато тактовно мовчав, не коментуючи. Напевно, десь відчув нестикування.

— Що там твій Єфим? — батько влазить в нашу розмову з мамою. Схоже, йому теж набридла ця «заїжджена пісня».

— Ми з ним розійшлися. Більше немає жодного Єфима в моєму житті. — Коротко відповідаю та відвертаюся до вікна, демонструючи всім своїм виглядом, що тема закрита.

— Кого ти там виглядаєш? — тато так швидко зʼявляється поряд зі мною, що я підстрибую від несподіванки. Прикладаю обидві руки до грудей. Серце починає гулко стукати, ніби мене щойно спіймали на гарячому.

— Нікого! — швидко засмикую штору, але тато не дає мені цього зробити. Навпаки, смикає ще ширше.

Як на зло, на стоянці машина Матвія стоїть в гордій самоті. До того ж Матвій вирішив подихати й зараз, якраз, спершись на свою автівку, випускав білий струмінь сигаретного диму в сіре небо.

— Невже того Кучерявого?

Матвій ніби відчуває, що про нього говорять задирає голову вгору, починаючи вдивлятися у незнайомі вікна багатоповерхового будинку.

— Піду запрошу до нас! Чого хлопця чотири години на вулиці морозиш?