Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

– Прекрасна ідея… – блиснув очима Сан.

– Я завжди радий, – кивнув Ларі, і прикусив свою пухку губу, змушуючи мене стиснути стегна.

– Я надішлю когось за тобою, а зараз…

Договорити чоловік не встиг, у зал, немов у найкращих бойовиках земного кінематографа, різко відчинивши двостулкові двері, не вповзли, буквально влетіли нагшаси. І якщо в земних бойовиках у руках у чоловіків були гвинтівки чи ще щось, то тут у когось кристали, у когось кулі, більше схожі на потік енергії різних кольорів, у когось блискавки. Немов вистава якась!

– Хто ви такі й що… – один із чоловіків, який був найближчим до нас, почав свою проникливу промову досить грубим басом, але варто було йому зустрітися поглядом з Шанлісом, як він завмер, немов кролик перед удавом. – Предводитель!

– Предводитель! – Гаркнули в один голос інші.

– Із захистом у вас явні проблеми… – пирхнув Шанліс. – Ми тут уже понад п'ять хвилин стоїмо, розмовляємо, а ніхто не приходить. Чому немає нікого? – Питання вийшло тихим, але відчувалося воно більш загрозливим, ніж бас блідого нагшаса.

– Е-м… – досить інформативно відповів нагшас.

Не втримавшись, я тихо посміхнулася, чим і привернула увагу всіх чоловіків, що влетіли. Але хіба можна налякати сучасну людину поглядами? Ось і мене не злякати.

– Привіт, хлопчики, – розтягнувши губи в посмішці, я помахала нагшасам рукою, мало не чуючи в голові дзвін їхніх щелеп, які впали на підлогу.

Правду говорив хтось однозначно розумний – головне вдавати, що все так було задумано.

_