Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Жар, нестерпний, болісний, обпалюючий. З кожною миттю він наростає все більше і більше, змушує хотіти невідомо чого, страждати від бажання і незрозумілої туги.

Мій погляд раз у раз зупиняється на Інгаварі, його я постійно шукаю очима в напівтемному приміщенні загального залу. А як тільки наші погляди зустрічаються, я, немов падаю в казан з киплячим сиропом, тягучим і солодким, як патока, як розплавлений мед.

Моя шкіра палає вогнем, кожен подих вітерця, кожен дотик приносить неможливу хворобливу знемогу. Дихання з грудей виривається рваними судомними поштовхами, і навіть цей рух посилає натовп мурашок бігти по моїй шкірі, по хребту, від потилиці і до попереку.

Опускаю очі і забиваюся в куточок, намагаючись здаватися менше і непомітніше. Не розумію, що зі мною відбувається. Мені і погано, і добре одночасно. Може, я захворіла, і у мене лихоманка?

Його я відчуваю миттєво. Мені навіть не потрібно піднімати голову, щоб поглянути на того, чия тінь падає на мене.

- Йдемо зі мною, Гвені, - його незвично хрипкий голос змушує моє тіло тремтіти в передчутті. У животі прокидається досі невідоме мені млосність і трепет. Я немов заворожена вкладаю свої тремтячі пальці в його палаючу нестримним вогнем долоню, відчуваючи, як вона швидко змикається на моїй руці, немов обіцяючи нікуди не відпускати. Тільки зараз це в мені не викликає і краплі обурення, лише тихе задоволення і спокій.

Як ми добираємося до кімнати, я насилу пам'ятаю. Ноги немов самі по собі крокують слідом за вікінгом, а в голові звучить наполегливий заклик: «Швидше! Швидше!»

Звук  дверй, що зачиняються за нашими спинами, немов сигнал для мого змученого бажанням тіла. Я піднімаю руки до ключиць і одночасно розв'язую вузли, що тримають туніку на плечах. Вона з тихим шелестом падає до моїх ніг, і я, залишившись в одній лише тонкій сорочці, без жалю переступаю її і обвиваю руками шию Інгвара.

- Гвені? - від подиву його брови злітають вгору, але долоні вже міцно стискають мою талію, пригортаючи ближче до себе.

Я і сама здивована своєю сміливістю і відчайдушністю. Тільки внутрішнє переконання в правильності того, що відбувається наповнює мене і стирає геть всі сумніви. Я відчуваю себе легкою, сміливою, безрозсудною і вільною. Я вже й забула наскільки прекрасні ці відчуття. Але мої думки відразу ж тануть як туман в сонячних променях, варто Інгвару мене поцілувати.

Я не помічаю, як ми опиняємося на ліжку. Це все не має значення. Зараз важливий лише він, мій вікінг. Його губи, його руки, його слова, які він шепоче в перервах між поцілунками. Від цих слів серце завмирає, а все всередині перевертається. Він обіцяє, що ми будемо разом, каже, що нікуди не відпустить, буде захищати і оберігати все життя. Він багато чого говорить, тільки слова кохання так і не звучать з його вуст, хоч я сама розумію, що вже по вуха закохана в дикого варвара з північних островів.

Притискаюся губами до його губ - не бажаю нічого чути, не бажаю нічого знати. Скоро нам доведеться розлучитися, хоч він і не підозрює про це, а у мене немає сил обманювати себе. Я просто хочу в цю ніч відчути, що означає кохання чоловіка, як це належати комусь тілом і душею, як це насолоджуватися близькістю коханого... а про все інше я подумаю завтра…

***

Косий промінь місячного світла падає з вікна прямо мені на обличчя, змушуючи різко розкрити очі і піднятися над подушкою. Голову охоплює сталевим обручем біль. Я з тихим стогоном здавлюю скроні та знову валюся на ліжко, але очі раз у раз повертаються до не закритого віконницями вікна. Уривки фраз і спогадів, немов шматочки мозаїки починають складатися в одне ціле, а коли картина подій повністю відновлюється, я затискаю рот долонями, щоб не скрикнути від переляку. Це я таке накоїла? Я так себе вела? Не може бути!

Обережно повертаю голову і бачу мирно сплячого біля себе вікінга з блаженною посмішкою на губах. Його рука спочиває на моїй талії, щільно притискаючи моє абсолютно голе тіло до свого. О, свята Брігітта?! Що ж я накоїла? Або це не я? У всьому винен напій Йорун. Що вона мені підмішала туди? І навіщо?

Але роздумувати зовсім немає часу. Вже опівніч, і я ледь не проспала. Не можна зволікати ні хвилини.

Акуратно вивільняюся з обіймів Інгвара, за ночі, проведені разом, я вже добре оволоділа цим умінням, і швидко одягаюся. Щоденник Дагди теж кидаю за пазуху – раптом знадобиться, і вислизаю з кімнати – прикривши за собою двері.

Маєток спить. Рухаючись обережно вздовж коридору, я раз у раз чую солодке сонне сопіння або гучне потужне хропіння, яке доноситься з житлових кімнат.

Зараз мені лячно, як ніколи. Навіть більше, ніж, коли я бігла з табору вікінгів ще на території Ері. Вже тоді, в глибині душі, я знала, що варвари не заподіють мені шкоди. Але зараз, варто тільки кому-небудь мене помітити, так відразу ж полетять звинувачення в співучасті з унанде і мерзенними богами Кату і Каті.

Але фортуна сьогодні на моєму боці, і я без пригод виходжу з будівлі і напрвляюсь до щільно закритої на засув брами. Обидва вартові міцно сплять, і десь на задвірках свідомості така поведінка викликає у мене невимовне здивування, але я швидко заштовхую його глибше – не час зараз про це думати. Мене чекають, у мене є зобов'язання.

Браму відкриваю лише на невелику відстань і легко прослизаю в щілину, що утворилася. А потім, просунувши руку між стулок, повертаю клямку на місце - вона сама легко падає в пази, як тільки я трохи сильніше штовхаю одну зі стулок, і кидаюся по стежці до будинку Йорун. На мить мені здається, що я бачу неясну сіру тінь біля куща, але, придивившись уважніше, розумію, що мені це тільки здалося, і прискорюю крок.