Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

хто це зробив, хто цей йолоп, хто цей злочинець, це був ти, Лучо, ні, то був Анаклето, ні, я не маю пістолета, то був він, то був ти, той, що в сірому капелюсі мав пістолета, то, певно, був той гостровусий тип, якого ніхто з нас не знає, оно гостровусий тікає, ні, він не тікає, я його знаю, він і мухи не скривдить, ніхто не тікає, ніхто не знає, що то був за злочинець, який убив його, бо ж убивством нічого не досягнеш, ці жевжики завжди залишатимуться у виграші, бляха, але цей дон Херонімо — жевжик із яйцями, це ж треба бути таким хоробрим, він образив нас, він нас зневажає, поневолює, експлуатує, він нас обмане, підмажеться перед президентськими виборами, скуповуватиме голоси за свого кандидата, споюватиме нас вином зі своїх льохів, вантажитиме нас на вози, ніби худобу, щоб відвезти на дільниці, де ми голосуватимемо за його кандидата, так, треба було вбити цього мажора. З’явилися карабінери на конях, щоб заарештувати когось, але кого, і за що, гаразд, хай хтось скаже, що сталося, у будь-якому разі треба розігнати цей натовп, бо ніхто не може заарештувати тисячу людей, де сенатор, сенатор точно вийшов, але він уже може бути мертвий, досить, додому, кожен у свій куток, не здіймайте галасу, потім всіх опитаємо, треба когось заарештувати, байдуже кого, ми ніколи не розкриємо цю справу, розходьтеся… І ось нікого вже не лишилося на площі. Капітан постукав у двері парафіяльної церкви. Священник довго не відчиняв.

— Проходьте, капітане, проходьте. Ви саме вчасно.

Так цю подію змальовує історія, матінко Беніто, так її описували в газетах і так я переніс її на ці сторінки, які ви зараз читаєте. Але пораненим упав не дон Херонімо, матінко Беніто, а я.

***

Коли він кричав: срані голодранці, гаразд, ось я, кажіть, що ви хочете, плюгаві голодранці, що я вам такого зробив, що ви так розгнівалися, — притягуючи до себе тисячі поглядів на площі, де ще не загорілися ліхтарі, я залишався майже непоміченим за складками його пончо. Я нікого не бачив. Він був сам проти знавіснілого натовпу, готового напасти на нього, але не напав. А втім, матінко Беніто, вам я можу в цьому зізнатися, бо я хворий із лихоманкою, а хворі мають свої пільги, хоча я й був із ним, я був і проти нього, озлоблений разом із ними, я ненавидів його через те, що моєму голосові завжди бракувало владності, щоб крикнути: срані голодранці, що ви хочете, досить із вас, ідіть геть, якщо ви нічого не хочете, — я бажав перейти на їхній бік, тому що мене він теж ображав, незважаючи на те, що мене оберігало його пончо, ще раз перейти на бік безіменної маси, помножити мою ненависть у сотнях тих, хто його ненавидів, потонути в морі тих, хто збирався його лінчувати, бути разом із жертвами, які мали перетворитися на катів, так, матінко Беніто, чому б не зізнатися вам у правді: у ту мить моя жага стати доном Херонімо й оволодіти голосом, який би не звучав абсурдно, кричачи «срані голодранці», була такою нестримною, що я кинув би його з превеликим задоволенням, щоб ми разом його четвертували, заволоділи його нутрощами, впилися його стогонами, його руїною, кінцем його щастя, його кров’ю. Я б міг це зробити, матінко. Люди знали мене, як людину, якій він довіряв у всьому, передусім у речах, яких він волів не робити особисто. Крикнути їм: це він винен, я, Умберто Пеньялоса, його секретар, присягаюся вам, що це все задумав він. Цього було б досить, аби на нього напали з палицями й ножами і я уздрів видовище крові дона Херонімо, пролитої до наших ніг.

А що тоді сталося би зі мною? Що тоді сталося б із тими ще благенькими рисами, яких набувало моє обличчя? Чи цією дією я не поклав би край можливостям бути частиною дона Херонімо де Аскойтіа? Тоді я принаймні був його частиною, такою незначною, що мене майже не було видно поруч із його постаттю, але все ж частиною. Саме тому я дозволив їм загрозливо, але бездіяльно на нього дивитися, адже так хоча б щось із цієї ненависті, яка відображала всю могутність його влади, стосувалося б і мене.

Парафіяльний священник відчинив нам двері. Ми замкнулися зсередини. У нього на подвір’ї стояла напоготові драбина, щоб по ній піднятися на дах і звідти перелізти на будинок позаду, де на нас чекало авто, щоб утекти, поки увага народу була прикута до церкви. Оскільки я був легший, то поліз першим, щоб перевірити міцність покритої мохом черепиці. Усе було просто: піднятися по драбині з боку подвір’я священникового дому і спуститися з іншого боку, де біля сусіднього будинку так само чекала драбина. Я сказав дону Херонімо, щоб він трохи почекав, поки я перевірю, чи з того боку все готово. Але нагорі я вже не міг себе контролювати. Почувши голосіння натовпу, скупченого під дверима церкви, я не міг стриматися, матінко Беніто, я мав зупинитися на скаті даху обличчям до площі.

— Умберто…

Дон Херонімо кликав мене.

— Ти збожеволів? Що ти робиш?

Я не міг йому відповісти. Я зупинився на хвилину, на дві хвилини на даху обличчям до площі. Я крикнув:

— Убийте мене, якщо хочете, срані голодранці, ось я…

У хроніках немає запису про мій голос, бо мій голос нечутний. Мої слова не ввійшли в історію. Але хтось на мене вказав. Тисячі очей бачили на даху дона Херонімо де Аскойтіа. Прозвучав постріл. Тисячі свідків бачили, як я зігнувся від болю, якого мені завдала куля, що заділа плече точно тут, матінко Беніто, у місці, яке багато років тому зачепила досконала рукавичка дона Херонімо. Мій шрам твердне, ніби вузол, наливається кров’ю, ніби стигма. У мене не могло не зостатися тавра, яке б нагадувало, що тисяча очей, таких самих безіменних, як і мої, були свідками того, що я — Херонімо де Аскойтіа. Я не вкрав його особистість. Вони самі надали її мені. В історії цей момент закарбувався як кульмінаційний момент влади олігархів, яка відтак почала йти на спад. Яка б публіка не читала про цей історичний епізод, байдуже, прихильна вона до консерваторів чи ні, вона не здатна приховати захоплення відвагою, із якою дон Херонімо де Аскойтіа вийшов у той вечір на площу. Публіка й досі не знає, що вона насправді захоплюється Умберто Пеньялосою, героїчною й закривавленою постаттю,