Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Обережно, Умберто…

— Його вбили?

Ні, мене не вбили. Скрутившись від болю, я втратив рівновагу й упав у двір. Я зміг ухопитися за ринву, поки священник біг до мене з драбиною, а дон Херонімо намагався спустити мене на своїх руках. Я знепритомнів. Мене поклали в коридорі парохового дому біля вазонів із бегоніями і зворушливими клітками, у яких щебетали пересмішники і шпаки.

Про що я неймовірно шкодую у своєму житті, матінко Беніто, так це про те, що в ту свою зоряну мить, єдину мить, коли я був головним героєм, а не масовкою, ту коротку мить, коли дон Херонімо й парох розірвали мою сорочку й лікували мою рану, я провів непритомним. Я не зберіг спогадів про ту мить. Бо за кілька хвилин, як я прийшов до тями, то побачив оголену руку дона Херонімо, заплямовану кров’ю, так, моєю кров’ю, матінко Беніто, кров’ю Умберто Пеньялоси, яку йому забинтовували в тому ж місці, що боліло мені. Коли бинтування завершилося, мою поранену руку приклали до його і щосили струсонули раною, щоб із неї вилилася вся можлива кров, аби надати фальшивим героїчним бинтам вражаючого вигляду. Ми мали діяти швидко, сказав він мені, інакше вони б зрозуміли, що то ти, а не я впав поранений, цією нагодою просто необхідно скористатися, адже завдяки цьому замаху на моє життя (так, це був замах на ваше життя, я й не міг сподіватися на щось більше, ніж на роль випадкового втілення вашої відваги), я маю на руках зброю проти тих, хто спробує звинуватити мене у зловживаннях, я покажу свою закривавлену руку карабінерам і журналістам, які намагаються звинуватити мене в нехтуванні законами, ось, вони вже гупають у двері церкви, щоб їм відчинили. Мене позбулися за п’ять хвилин — підняли драбиною на дах, стримуй свій біль, Умберто, зрештою не так уже все там серйозно, нехай ніхто не дізнається, що ти поранений, підіймайся сам, спускайся з іншого боку і зникай, про тебе ніхто не питатиме, сідай хутко в машину та їдь у Ринконаду. І я поїхав за місто. Випарувався.

Дон Херонімо де Аскойтіа, переодягнений у кров Умберто Пеньялоси, вийшов із дверей церкви, щоб зустріти представників влади, показати їм свою кров, заявити, що це вже край, що ця країна не дає жодних гарантій тим, хто жертвує собою, служачи їй, адже органів влади не існує, ніхто не дотримується навіть найбазовіших законів і водночас має нахабство звинувачувати у зловживаннях його, людину, яка представляє порядок, він би не міг такого вчинити, ні, навіщо шукати винного, якщо несуттєво, хто саме стріляв, як не має значення й сама рана, що має значення, так це позиція політичної партії-опонента, яка використала бідолашного нерозумного робітника, піднадженого провокаторами, які добре вміють зникати, коли надходить час виконувати обіцянки, щоб він прибрав мене, Херонімо де Аскойтіа, адже я здобув беззаперечну перемогу на справедливих виборах. Він дав розлогі коментарі журналістам, які одразу передали їх до столичних газет. Того ж вечора вийшов терміновий додаток до газети з фотографією Херонімо (Інес зберігає кілька пожовклих примірників в одній із валіз у своїй келії), священника з його шпаками, натовпу на площі й довгою і палкою розповіддю про замах.

Дон Херонімо знову тріумфально крокував площею із перев’язаною рукою, виблискуючи моєю кров’ю перед свідками, які тепер були позбавлені жорстокості, у супроводі кінного ескорту карабінерів. Це був дон Херонімо де Аскойтіа, сенатор республіки. Незважаючи на усмішку, на його вухах і виснаженому обличчі було видно біль від рани, хоча він не втомлювався наполягати, що то пусте, не турбуйтеся про мою рану, на кону важливіші речі. На площі і в корчмах почав ширитися поголос, що йому ще не мали змоги витягти кулю, що вона застрягла в кістці, що рукою він більше ворушити не зможе і, мабуть, її доведеться ампутувати, ну, не геть усю відрізати, звісно, але… Гляньте на жевжика, навіть волоском не поворушив, елегантний, як завжди, але й хоробрий цей жевжик… Може, й не такий він гордий, як кажуть, може, й вийде з нього великий сенатор.

13

Інес часто проводила вечори в товаристві Пети Понсе, коли Херонімо залишав її одну в Ринконаді. Разом вони оживляли теми дитинства: пригадували людей, що тонули в забутті, ігри, які навряд чи були іграми, бабаїв, улюблені справи, вони виконували зворушливу роботу зі збереження того, що вже саме не в змозі існувати. Усе це оживало в кімнаті старої в кінці останньої галереї останнього подвір’я, де незмінно чекає Пета Понсе, матінко Беніто, де потрісканий тиньк оголює шари глини і де вологість малює потворні обличчя того, що там же, там же, матінко Беніто, могло й може статися.

Тоді, коли двоє жінок теревенили про дрібниці, заховані в норі старої, вмуровані у глибину лабіринтів будинків Ринконади, Херонімо виконував свої славетні чоловічі обов’язки: виїжджав у поле на чолі гурту людей, які за його наказом рили канали, що ними мали здобрювати чергові сто соток землі, керував робітниками, втомленими збором винограду, зводив нові льохи, нові зерносховища, показував, яких тварин пора відправляти на забій. Він ніколи не згадував Пету. Влада його мовчанки стирала її. Але коли подружжя вирушало до міста, Пета Понсе їхала з ними. На початку шлюбу, коли відчай ще не додавав гіркоти щастю, Інес розважалася зі своєю нянькою тим, що в’язала Боєві одяг, шила сорочечки, вишивала ініціали й усміхнені закарлючки на його тонесенькому одязі. Але з часом, коли поява спадкоємця почала затягуватися, не залишалося нічого іншого, крім як замовляти служби, молитися вечорами і продовжувати в’язати й шити вже з меншою надією. Говорити з Херонімо про людинку, якої їм бракувало, було неможливо. Він би не допустив, щоб така тема порушила силувано щасливі контури його поточного медальйона.

Для цього була Пета Понсе, яка приймала той біль, котрий Інес змушена була замовчувати. Вона говорила й говорила, місячи біль, який зростав із кожним безплідним роком, переживаючи разом із нянькою те, що вона не могла пережити зі своїм чоловіком, бо передусім потрібно бути гарною, елегантною, ніжною, пристрасною, жаданою всіма, і всі перестануть її жадати, щойно дізнаються, що вечорами вона ходила в кімнатку своєї няньки, аби безперестанку говорити, розшивати досконалість, молитися святій Риті Касійській, заступниці безнадійних, і плакати. Мабуть, не усвідомлюючи цього (а втім ні, матінко Беніто, я не здивуюся, якщо в них була таємна угода, в якій вівся облік можливої тривалості надії, а тому обидві