Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

жінки чітко розуміли, що роблять), у міру того, як німе невдоволення подружжя зростало, а ймовірність народження Боя все віддалялася вглиб коридору, звідки чулося лише слово «ніщо, ніщо, ніщо», я не думаю ні про що, розмір дитячого одягу, який шили дві жінки, почав зменшуватися і зменшуватися впродовж цих досконалих п’яти років, аж доки вони не стали шити і в’язати одяг, який прийшовся б упору хіба маленькій ляльці. Крім того, вони розважалися ще й тим, що з картону й тонких паличок, які вони добували з сірникових коробок, виготовляли столи, стільці, комоди і шафи, а ще робили вазони з розфарбованої хлібної м’якушки, щоразу менші й менші, й у міру того, як свята Рита Касійська, заступниця безнадійних, й решта сил залишалися глухими до їхніх молитов, ці предмети й цей одяг ставали настільки дрібними, матінко Беніто, що їх треба було брати пінцетом і розглядати крізь лупу, аби насолодитися маніакальною вишуканістю всіх деталей. В один із цих днів, до того як Ірис повернеться з Рима, я заведу вас до її келії, щоб показати Боєві речі, так, я серйозно, хочете, можемо піти туди прямо зараз, щоб ви переконалися, що я кажу правду, — я обнишпорив усі шухляди цього валізоподібного світу, бо в мені живе спокуса поцупити звідти щось, щоб прикрасити шале, у якому житиме Ірис Мателуна після того, як народиться Бой. Я знаю ті трикотажні простирадла, атласні ковдри, в’язані чи вишиті костюмчики, все, що Інес робила з Петою Понсе у дальній кімнаті дому, коли в них іще жевріла надія, що Рита Касійська чи їхня родинна свята їх почують. Проте в найнижчих шухлядах цього світу, де все ретельно класифіковано відповідно до хронології відчаю, лежать інші речі, які зменшуються в розмірі з кожною новою шухлядою, свята Рита більше нас не чує, треба молитися Інес де Аскойтіа, але ж Інес не свята, Пето, хіба не байдуже, чи вона свята, вона навіть не блаженна, але ж є й несвяті душі, здатні творити дива, речі, значно більші за дива, що їх творять святі з вівтарів, ці несвяті душі блукають світом, вони не зникають, вони живуть із нами, вони можуть нам зарадити, помолімося Інес де Аскойтіа, віддаймося їй, твоїй пращурці, хай вона порадить, що робити, адже так тривати не може, — і вони продовжували в’язати все більше зменшених речей, адже й блаженна не помагала їм і не давала ради, ці речі зменшувалися з кожним безплідним місяцем, аж доки в останній коробці останньої шухляди цього світу не з’явилися настільки крихітні меблі й одяг, що мені страшно до них торкатися, бо боюся їх зламати. Цілі вечори я проводив у келії Інес, бачачи, як із кожним новим ящиком з року в рік, з місяця в місяць, з тижня в тиждень розчинялися її надії, аж доки вони не стали зовсім мініатюрними, як тоді, коли Інес призначила мені побачення тут, у кімнаті Пети Понсе. Так далі бути не могло. Було неможливо будувати і в’язати ще менші речі, адже не існувало настільки тонких ниток і такої прозорої деревини, а крім того неможливо було розірвати коло досконалості, яким Херонімо оточував себе і свою дружину. Та інша Інес, з минулого, не відповідала на закликання цих двох збожеволілих жінок, які не знали, що робити. Це був кінець. Надія вичерпалася. Не допомагала жодна сила.

Та чи жодна? Я певен, що, зрештою, та свята дівчинка з родинної легенди Аскойтіа — це та сама дівчинка-відьма, яку широке батькове пончо висмикнуло зсередини байки, щоб урятувати від ореолу ганьби, я певен, що саме ця істота нашепотіла зрештою план у Петине уважне вухо. Спонукувана ними обома Інес призначила мені зустріч у кімнаті своєї няньки в ніч виборів.

Тоді як дон Херонімо, переодягнений в Умберто Пеньялосу, тріумфував на площі міста, автомобіль, у якому я їхав, скоцюбившись від болю рани дона Херонімо, стукотів колесами по ґрунтових дорогах, які в ті часи вели до Ринконади. Так, він украв у мене мою рану, матінко Беніто, та я запевняю вас, що ніхто не може вкрасти рану, уникнувши покарання. Якби він попросив її в мене позичити, я б залюбки на це пристав, адже я захоплювався доном Херонімо, та він її в мене вкрав, коли я був не при тямі, він забрав її в мене, не спитавши, переконаний у тому, що моя рана, як і все моє, була його власністю. Забравши в мене її, він мене зцілив. Так, матінко Беніто, це він перетворив мене на Херонімо де Аскойтіа, він і тисячі очей свідків на площі, він і журналісти, які описували мою хоробрість.

У світлі ліхтарів, які хиталися в руках слуг, Інес зустрічала біля в'їзду в парк авто, яким я ніколи не користувався, за тим винятком, коли супроводжував дона Херонімо. Я вискочив із машини, немов не відчував ні втоми, ні болю. Як ви, як ви почуваєтеся, як Херонімо, коли він повернеться? Поки ми йшли коридором, що прилягав до парку, супроводжувані блискотом собачих очей, я розповів їй усю правду про те, що сталося. У мене тремтіли коліна, так ніби я мав знову знепритомніти. Інес узяла мене під руку: ляжте сюди, на лежак Херонімо, дозвольте мені вкрити ваші ноги його пледом, дозвольте трохи з вами посидіти, доки вам не стане краще, не дай Боже з вами щось трапиться, — мені б вистачило торкнутися її руки моєю, щоб усе сталося. Я відчув, як її захоплення розпалює мене цією турботою, спрямованою на нову людину, якою був я. Вона розпитувала мене, все більше й більше обтяжуючи потоком своїх запитань, так наче вона, як і я, бажала, щоб куля, яке розсікла мені плече, досягла серця її чоловіка. І це не дивина, матінко Беніто, що Інес мала такі почуття, зрештою, вона, як і я, була не більше ніж служницею дона Херонімо, служницею, чиєю роботою мало бути приведення на світ сина, який мав урятувати батька.

Сказавши це, матінко Беніто, я розумію, що Інес не могла бажати смерті Херонімо так, як бажав цього я, бо вона його кохала. Я був певен у її коханні тієї ночі, адже оскільки я був Херонімо, то відчув кохання Інес, коли та мене торкалася. Я здригнувся. Вона спитала, чи мені холодно. Так… Так… Трохи, хоча ніч була теплою. Я наполіг, що мені краще піти до ліжка. Вона провела мене до дверей моєї спальні. Вона збиралася завершити переміну, вона збиралася зайти в мою кімнату