Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Добраніч, Умберто.

— Добраніч…

— А, ще одне: якщо будете погано почуватися, чи вам болітиме рука, зайдіть до Пети Понсе. Вона знає всі мої таємниці і зберігає їх, тому вона може знати, що рана ваша, а не Херонімо… Вона так мало спить і так багато відає, вона знахарка…

Знахарка, звідниця, відьма, повитуха, плакальниця, довірена особа — усі професії старих — вишивальниця, в’язальниця, казкарка, зберігачка традицій і забобонів, хранителька непридатних речей під ліжком, сміття своїх господарів, володарка хвороб, темряви, страху, болю, несповідуваних зізнань, самотності й сорому, які інші не в стані витримати. Я часто зазирав у гості до кімнатки Пети Понсе. Я сідав разом із нею біля жаровні, на якій грілася вода на мате, і підсмажував на вугіллі шматочки цукру, аж доки напівморок кімнати не оповивав солодкий дим. У чайнику кипіла вода. Вона наливала її в калабасу, куди, крім самого мате, клала гілочку кропу, трохи чекала, помішувала і сьорбала: смачне, пийте першим, доне Умберто, — і я сьорбав, а вона доливала води й сьорбала сама, після чого знову доливала води і я пив чергове гаряченьке мате, не відчуваючи огиди від того, що бомбілья переходила з її борознистих губ до моїх, адже цим контактом через спільне мате ми утверджували симетрію наших позицій щодо Херонімо й Інес. Говорили ми мало. Про що було говорити мені, випускнику університету, письменнику, з такою старою, як Пета Понсе? Ми обговорювали те, хто чим хворів і що треба було зробити, щоб зарадити цьому, і про те, коли ми повернемося до столиці, бо насувалися холоди. Коли доходило до Інес чи Херонімо, наші слова відпливали різними курсами, залишаючи посередині порожнечу, але то була порожнеча, яка заповнювала всі наші розмови своїм упізнаваним значенням, хоча казали ми лише, що деньочок сьогодні хороший, хоча вчора було так хмарно, і що чому звільнили Діонісіо, і коли повернеться з відпустки Росальба, і що з такими дощами на нас чекає холодна осінь. Банальна балачка, але ніхто не вміє так смачно заварювати мате, як Пета Понсе, на нього підсідаєш, після того як спробував її мате, інше вже не має смаку, і я приходив, повертався до Пети Понсе, щоб поговорити про те, про що ми не могли говорити, бо навіть наші господарі не наважувалися говорити на цю тему, а оскільки ми, зрештою, були лише їхніми слугами… Мені подобалося приходити до Пети й сідати на підлогу біля жаровні, на ту саму підлогу, на яку сідала Інес, щоб передати старій свій біль і відтак, позбавившись болю, стати вільною, щоб продовжувати своє життя разом із Херонімо в межах медальйона досконалого подружнього щастя. Я приходив до Пети попити мате. Посидіти біля цієї жаровні. Але і щоб через цю стару доторкнутися до Інес, повноціннішу за Інес-дружину Херонімо. Часом я розумів, що якимись манівцями, на позір безбарвними фразами Пети, Інес просила мене про порятунок:

— Сьогодні дівчинка була якась сумна…

— Чому?

— Цього вечора вона виглядала зовсім зле… Хоча зі здоров’ям у неї добре.

Ми з Петою знали, що їй було зле. Я навіть не питав. Ці речі мали залишатися німими, бо в глибині цієї тиші я бачив свою долю, і якби я цю тишу порушив, то з нею зникла б і доля. З часом це «зовсім зле» Інес, повторене старою, почало перетворюватися на гнітючий крик, яким вона вже не просила про допомогу, а вимагала її від мене, я був її слугою, й вона, Інес, чий чоловік платив мені гроші, мала право скористатися моїми послугами. Дівчинці зле. Зовсім зле. Вона сумна. Вона дуже пригнічена. Я боюся, якщо нічого з нею не вдіяти, то щось може статися. Інесіті зовсім зле. А я дивився на те, як вона осяює красою своєї в’язаної сукні мандаринового кольору весь салон, зустрічаючи гостей на вечерю з нагоди її дня народження, на яку мене не запросили. Або часом я бачив, як вона з чоловіком скакала на чарівних каурих конях довжелезними осінніми алеями.

Коли її руки не могли більше виготовляти меблів і шити одягу, Пета запропонувала їй план. Приведи його до мене, — каже мені твоя пращурка-відьма, яка говорить моїми вустами, — приведи мені його, приведи мені дона Херонімо, Інес, переконай його, що я існую, хай він мене побачить, вона каже, що якщо він погодиться однієї ночі покохатися з тобою тут, у моїй кімнаті, на брудних простирадлах мого ліжка, що смердять моїм старим тілом, на матраці, під яким ховається безмір загадкових пакунків, у цій темряві, що пахне зіпсованими речами, спокійній темряві, яку збурюватиме лише дрізд, що стрибатиме в клітці поруч із ліжком, і тоді, Інесіто, тоді, клянуся тобі, ти завагітнієш.

Звісно. Але як закликати Херонімо в цю кімнату, як привести його сюди, в кімнату Пети, якщо Пети не існувало, адже його відраза до неї нівелювала її? Натомість я, її слуга, міг прийти — він украв мою рану, й Інес, прощаючись зі мною біля дверей моєї спальні, сказала мені це без слів: ти — це він.

Коли пізніше вночі мене розбудив біль від рани, яка зашморгом стискала мою руку, я був цілком певен у тому, що той біль був несправжнім, своєю владою Пета Понсе тисла мені на рану, щоб я скоріше прийшов у ту нору на побачення з Інес, щоб я виконав свій обов’язок слуги, — за це ви отримуєте гроші, доне Умберто, хіба не бачите, що заради цього вас тут тримають на платні, не спіть, уставайте, вам не можна спати, доне Умберто, ви потрібні Інес, ходіть, ми чекаємо на вас у моїй кімнаті, якщо ви не прийдете, я зроблю так, що ваша рука болітиме сильніше, набагато сильніше, вона залишиться назавжди скаліченою, ходіть, ходіть, ми чекаємо на вас, це має статися зараз, ходіть… негайно…

Я насилу вдягнувся, бо біль від моєї рани заважав вільно рухати рукою. Я минав подвір’я за подвір’ям, коридори, глиняні лабіринти, порожні кімнати, безглузді покої, анархію зведених кілька століть тому забутих будівель, я губився в цих коридорах зі зморщеної старої глини, але ні, я не губився, матінко Беніто, оскільки я наближався, мій біль ущухав, указуючи на те, що напрям був правильним, Пета направляла мене сюди, вела мене, тягла вглиб цих глиняних коридорів і подвір’їв. Я зрозумів, що це були правильні двері, адже раптом рука перестала боліти. Я відчинив їх. Усередині було тихо, довкола розносився дим від цукру, що підсмажувався