Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Херонімо.

Так, так, я Херонімо де Аскойтіа, ось моя кровоточива рана, яка це доводить, — я взяв її у свої руки. Я переніс її на ліжко Пети. Інес плакала, повторюючи ім’я Херонімо, щоб стерти рештки Умберто, і поки вона повторювала це ім’я, Херонімо ріс, так, так, зітри Умберто, який дозволяє себе стирати, аби лиш доторкнутися до тебе, я Херонімо, торкнись мене, ти знаєш мою плоть, не бійся, я Херонімо і я буду ним вічно, якщо ти мені дозволиш. Я спробував її поцілувати, але вона відвернула від мене свої вуста, матінко Беніто, зрозумійте, я тримав свої губи на відстані від її обличчя, ніби то були брудні губи. Попри все, я не був Херонімо. Лише мій величезний орган був Херонімо. Вона його впізнала. Тому вона дозволила мені припідняти сукню, розсунути свої ноги, запропонувала себе, тримаючи на відстані моє обличчя й тіло, щоб ніщо, крім мого члена, який був Херонімо, не могло її торкатися, щоб мої руки не могли насолодитися її красою, щоб у мені не згасала ностальгія слуги, який прислуговує, і вона казала: Херонімо, Херонімо, і Херонімо проник у неї, матінко Беніто, залишивши Умберто осторонь, онімілого відтоді, адже вона не хотіла чути мого голосу, який вимагав би в неї визнати мене. Пето, примусь її дозволити мені торкнутися хоча б її руки, ти маєш на це владу. Але вона не дозволила мені й цього, адже руки Інес були зайняті тим, що віддаляли від себе все, крім мого члена. Я, шкаралупа Умберто Пеньялоси, був їй ні до чого. Тому я й прийшов стерегти цей повний сміття, старизни, мотлоху, покинутих речей будинок.

***

У коридорі загорілося все світло. Четверо чорних псів стрибають, танцюють, гавкають довкола Херонімо де Аскойтіа, поки він відправляє машину, наказуючи, щоб вона була подана о сьомій ранку, бо о тій годині йому треба буде повертатися до столиці. А тепер спати. Пси намагаються облизати його, випрошуючи увагу й ласку.

— Ідіть собі, я втомився.

Інес проводить його до спальні. Він не має настрою відповідати на питання чи щось обговорювати, лише спати, вже пізно, втомився, втомився, стільки турбот, і ще стільки всього зробити і так мало часу на сон, мені муляють ці бинти, зніми їх, Інес, будь ласка, так, усі, ні, з чого ти взяла, що мені болить рука, якщо Умберто тобі вже, мабуть, розповів, що поранили не мене, а його, ти маєш відмити мені кров Умберто теплою водою, нема гіршого відчуття за відчуття сухої крові, особливо якщо це кров іншої людини, — губкою, з милом, щоб відмився весь цей бруд, який у мене в’ївся, хоча це й не чужа кров, Інес, я купив її, щоб він зробив мені цю послугу, я плачу: Умберто, хороший чоловік цей Умберто, услужливий, на нього можна покластися в усьому, я зроблю йому хороший подарунок, чого йому бракує, як гадаєш, мені здається, йому будуть до вподоби плащ із крислатим капелюхом, адже він любить видавати себе за письменника в колі своїх друзяк у кав’ярнях, і він розумний, він має виняткову освіченість як для людини, яка ніде не подорожувала, ти ж сама бачиш, як часто ми говоримо з ним про речі, які тобі невтямки. А тепер відмий його кров із моєї руки. Вона вже мені ні до чого, вона зіграла свою роль, тепер це просто непотрібна кірка, яку ти змиваєш з моєї руки теплою водою з парфумованим милом, щоб зранку, коли прийде час їхати, ти перев’язала мене чистими бинтами, які продовжать життя цьому обману. Добраніч, Інес. Мені треба виспатися, бо завтра на мене чекає важкий день, незважаючи на тріумф.

Кожне з них влягається у своє ліжко. Світло гасне. Проходить кілька, а можливо й багато хвилин, Херонімо не знає скільки, тому що ніч розтягується і стискається, а він розплющує і заплющує очі, не розуміючи, чи вдалося йому поспати, не тямлячи, котра година, він знов прокидається від криків зграї чайок, які летять у напрямку ставу. Він уважно слухає. Уночі обшир його земель починає набувати форми у світлі місяця, який перелічує байдужість речей, якими він володіє, знову пролітає зграя чайок, можливо, та, можливо, інша, скаче кінь, везучи на собі невідомого вершника в невідомому напрямку, гавкіт собак, одних поблизу, інших — ген-ген далеко, окреслює вночі неймовірну ширину поля, ще одна собака, яка гавкотить трохи західніше, мабуть, мажордомова, а хтось гавкає ще ближче, прямо тут, під вікном, у плющі, настільки близько, що я чую звук її тіла, що треться об листя, здається, що стогін сходить із моєї спальні, так ніби скавучить Інес, а тепер вона не скавучить, а стогне, вона не перестає стогнати під моїм вікном, і тепер її скавучання розрізає собою ніч, знову зачинаються тихі схлипування, які переростають у виття, яке не дає мені спати, ще одне виття, і ще одне, воно тягнеться дугою аж до самого місяця. Чому, чому саме сьогодні, коли мені треба відпочити, чому? Звідки цей незрозумілий потяг псів до виття на місяць? Чому на нього виє ця сука саме в цю ніч, саме під моїм вікном? Херонімо підводиться. Він іде до вікна, щоб відігнати її.

— Облиш її.

Це перші слова, які сказала Інес за багато годин. Чи відомо їй, чому ця сука виє вночі, що вона хоче сказати місяцю, яку звістку йому несе, які секрети ховає в цьому сріблястому мороці, де все росте і множиться, й живе, непідвладне йому? Ця сука не має більше вити. Він — дон Херонімо де Аскойтіа, якому треба виспатися, щоб завтра вирушити до столиці робити важливі заяви. Сука знову зачинає вити.

— Ця сука не дає мені спати.

Інес мовчить.

— Чого парком вештається ця жовта сука?

Він встає. Хай Інес відповідає.

— …я її вижену…

— Ні.

Херонімо знову падає у своє ліжко. Безкарна жовта сука бігає між заростями в парку, бесідує з місяцем, стогне, тікає і знову наближається, всідається і нестримно виє під його вікном. Запановує тиша, яка зовсім не тиша, бо павуки, терміти, жуки проживають свої метушливі життя в цих кущах і деревах, які належать йому, вони тягнуть шматок листочка, перелізають через циклопічну перешкоду у вигляді гілки, викопують дірки, вкриті білуватою слиною, за кілька хвилин вони множаться тисячами поколінь, які вигризають коридори у стовбурах дерев або